Читати книгу - "12 польських есеїв"

поетів Нової Хвилі: Бараньчака, Заґаєвського, Корнгаузера, Криницького. Злам стався щойно в половині сімдесятих років водночас із наростанням протесту в багатьох середовищах, створенням організаційних рамок для колективних опозиційних дій (передусім КОРу – Комітету оборони робітників), виникненням незалежного видавничого руху (котрий з’явився тоді, коли у ньому була потреба; для попередньої суспільної свідомості достатнім медіумом були підцензурні видавництва). Найважливішою стала зміна ставлення до колективної свідомості: вже не провокація, а звернення до спільного знаменника життя, поневоленого, здеґрадованого, без перспектив – і до цінностей, в ім’я котрих належить протестувати. В сімдесяті роки така позиція найсильніше проявилася в польському кіно, а точніше – в тій його репрезентативній течії, котра була названа «кіно морального неспокою». Апогей цієї позиції, вкотре занепокоєної своєю однобокістю, це, очевидно, роки військового стану.

А наступне покоління, яке роки боротьби знає лише із повторюваних до нудоти розповідей, дивується цій монотонній мономанії, може, й шляхетній, але доволі безплідній для культури. Тим паче, що наша сучасність здебільшого не сприяє спогадам про героїчні часи.

Переклад Ігоря Пізнюка

Пост(модернізм)?

11

Лєшек Колаковський

У пошуках варвара[33]

Омани культурного універсалізму

Я не маю наміру вдаватися тут ані в історичні описи, ані в пророкування. Я тільки хочу, по-перше, поміркувати над певною пропозицією епістемологічної природи і, по-друге, підвести до певного оцінкового судження, що буде подане саме як оцінка. Це судження можна передати скорочено, себто: мені йдеться про захист ідеї, що впродовж останніх десятиріч була предметом безнастанних атак, і саме через це майже цілком уже вийшла з обігу – ідеї європоцентризму. Вже саме це слово, без сумніву, належить до того обширного класу понять, напакованих, як мішки для сміття. Існує чимало таких зручних слів, що їх ми вживаємо безтурботно і не надто переймаючись визначеннями, і в які впихаємо, як правило, певну кількість очевидних абсурдів, не вартих навіть того, щоби з ними боротися, певні фактичні твердження – правдиві чи неправдиві, певні оцінки, що підлягають або й не підлягають доведенню, причому ці слова використовуються для того, щоби, зосереджуючи нищівну увагу на абсурдах, бодай якось імлисто з ними пов’язаних, нападати на ідею як таку. До того ж ідею, що не просто заслуговує на оборону, але й оборона якої може виявитися ключовою для долі цивілізації. Відтак вони є словами ідеологічними par excellence, але не тому, що містять нормативні складники, а через те, що їхня функція полягає в тому, аби не дати логічно розділити незалежні питання, а нормативний зміст приховати під позірно описовими твердженнями. В журналістському жаргоні список таких слів виглядає доволі солідно: поряд із європоцентризмом у ньому по чорному боці містяться такі слова, як елітаризм чи лібералізм, а по білому – егалітаризм, суспільна справедливість, гуманізм, визволення тощо. Позірне призначення поняття «європоцентризм» полягає в тім, аби затаврувати певну кількість абсурдів на кшталт твердження, нібито в європейців нема жодних підстав цікавитися рештою світу, що європейська культура нічого від них не запозичила, що свої успіхи вона завдячує расовій чистоті європейців, що покликання Європи – довічне панування над світом, а її історія – ніщо інше, як постійне зростання розуму і всіляких чеснот. Отож, це слово має вселяти в нас обурення чи то на ідеологію работорговців XVIII сторіччя (білих работорговців, ясна річ), чи то на доктрини вульгарного еволюціонізму минулого століття. Проте його справжня функція полягає в іншому: воно має узгоджувати все в такій амальгамі, де ці, легко піддатні нападам цілі, змішані в імлисту цілість зі самою ідеєю неповторності європейської культури. В той час як культура ця загрожена не тільки ззовні, але, можливо, ще дужче самою своєю ментальністю самогубця, де збайдужіння до нашої своєрідної традиції, або й самонищівний шал прибирають словесної подоби великодушного універсалізму.

То правда, що неможливо дати означення європейської культури, згідно з географічними, хронологічними чи змістовими критеріями, – не закладаючи в ці означення оцінкових суджень. Цю духову територію, вже сама назва якої, як твердять учені, - асирійського походження, а Книга якої, книга-родовід була записана переважно не індоєвропейською мовою, територію, незмірні філологічні, мистецькі і релігійні багатства якої увібрали в себе стільки імпульсів мало- і середньоазійського, східного, арабського походження – як же її окреслити безсторонньо? У відповідь на питання, коли зародилася ця культура, можна почути будь-які твердження: разом із Сократом, зі св. Павлом, з римським правом, з Карлом Великим, упродовж духовних перетворень XII сторіччя, завдяки зустрічі з Новим Світом. Нам аж ніяк не бракує історичних знань, щоби зробити в цій справі докладний висновок. Йдеться радше про те, що кожна відповідь надається до оборони, якщо тільки попередньо візьмемо засновком, що той чи той складник для цієї культури конститутивний, а це вже передумова оцінкова. Схоже виглядає справа і з географічними межами: чи Візантія належить до цієї ж історії? або Росія? або деякі регіони Латинської Америки? Над цими питаннями можна дебатувати безконечно, або дебати ці припинити, але припинити не звертаючися до історичного знання (бо кожну з двох відповідей можна на підставі цього знання обґрунтувати), а підкреслюючи те, що ми вважаємо конститутивним для того культурного простору, в якому живемо. Отож, уся справа надається радше для голосування, ніж для наукових досліджень, причому слід зауважити, що усунення цієї культури не може бути здійснене голосом більшості, котра би проголосила, що культури цієї, мовляв, не існує, або що більшість не хоче до неї належати. Адже меншість, яка вперто в її існування вірить, доводить, що ця культура таки існує насправді.

Як відомо, питання про час, коли європейці усвідомили, що вони становлять єдиний у своєму роді культурний корпус, ширший за західно-християнську спільноту, є вельми суперечливим. Нема жодних підстав уявляти собі, що всі ті, хто в різні часи боровся із сарацинами на Іберійському півострові, з татарами в Сілезії, чи з османськими полчищами в басейні Дунаю, поділяли саме таку ідентичність. Зате нема