Читати книгу - "Вежа блазнів"

— Завтра, — запитав він, — ми вже доберемося, сподіваюся, до Свидниці?

— Абсолютно.

* * *

Їзда бездоріжжям, як виявилося, мала свої недоліки. А саме: виїхавши з бездоріжжя на путівець, було дуже важко зорієнтуватися, куди він веде і звідки.

Шарлей постояв, схилившись, над відтиснутими в піску слідами, порозглядав їх, злословлячи собі під ніс. Рейневан пустив коня до придорожньої трави, сам подивився на сонце.

— Схід, — ризикнув він, — отам. Так що нам, швидше за все, треба туди.

— Не вигадуй, — обірвав його Шарлей. — Я саме вивчаю сліди і з'ясовую, куди спрямований основний рух. І бачу, що нам треба… туди.

Рейневан зітхнув, бо Шарлей вказав точнісінько в той же бік, що й він. Він потягнув коня і рушив за демеритом, який бадьоро крокував у вибраному напрямку. Невдовзі вони вийшли на роздоріжжя. Чотири дороги, які виглядали абсолютно однаково, вели на всі чотири сторони світу. Шарлей обурено забурмотів і знову схилився над відбитками підків. Рейневан зітхнув і почав шукати очима трави, бо скидалося на те, що без магічного нав'язу не обійтися.

Кущі зашелестіли, кінь форкнув, а Рейневан підстрибнув.

Із заростей вийшов, підтягуючи штани, жебрак, класичний представник місцевого фольклору. Один із мандрівних жебрущих дідів, сотні яких вешталися шляхами, старцювали у брамах і на паперті, випрошували милостиню під жіночими монастирями та їжу по корчмах і селянських дворах.

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава, амінь.

Жебрак, звичайно ж, виглядав як типовий жебрак. Його свитина пістрявіла різнобарвними латками, личаки і кривий костур пам'ятали чимало доріг. З-під обдертої шапки, сирівцем для якої послужили головним чином шкурки зайців і котів, визирав червоний ніс і скуйовджена борода. На плечі дід ніс торбу, що діставала аж до землі, а на шиї — підвішений на шнурку олов'яний кухоль.

— Помагай вам святий Вацлав і святий Вінцентій, свята Петронелла і свята Ядвіга, покровителька…

— Куди ведуть ці дороги? — обірвав літанію Шарлей. — Котра з них, діду, до Свидниці?

— Га? — приклав дід долоню до вуха. — Що кажете?

— Куди дороги ведуть?!

— А-а-а… Дороги… Ага… Знаю! Тудою йдеться на Ольшани… А ондейки до Свебодзиць… А тамойка… От біда… Забув, де…

— Не має значення, — Шарлей махнув рукою. — Я вже все знаю. Якщо там Свебодзиці, то в протилежний бік Становиці, при стшегомському тракті. Отже, до Свидниці, через Яворову Гуру, веде саме ця дорога. Бувай здоровий, діду.

— Помагай вам святий Вацлав…

— А якби, — цього разу перервав Рейневан, — якби хто-небудь про нас випитував… То ви нас не бачили. Зрозуміли?

— Та що ж не зрозуміти? Помагай вам свята…

— А щоб ти добре пам'ятав, про що тебе просили, — Шарлей попорпався у капшуку, — ось тобі, діду, грошик.

— О Господи! Дякую! Помагай вам…

— І вам теж.

— Глянь-но, — Шарлей обернувся, перш ніж вони трохи від'їхали. — Ти тільки поглянь, Рейнмаре, як він тішиться, як обмацує й радісно обнюхує монету, як насолоджується її товщиною і вагою. Воістину, така картина — справжня нагорода для дарочинця.

Рейневан не відповів, бо його увагу привернули зграї птахів, які зненацька злетіли над лісом.

— Це таки правда, — вів далі Шарлей, із серйозною міною крокуючи поруч із конем, — що ніколи не можна байдуже і бездушно проходити повз людську нужду. Ніколи не треба повертатися до вбогої людини спиною. В основному тому, що вбога людина може зненацька заїхати тобі костуром по потилиці. Ти мене слухаєш, Рейнмаре?

— Ні. Я дивлюся на цих птахів.

— Яких птахів? О, пся крев! До лісу! До лісу, швидко!

Шарлей з розмаху садонув коня у круп, а сам помчав із такою швидкістю, що кінь, який з переляку рвонув у галоп, зміг його наздогнати тільки за лінією дерев. У лісі Рейневан зіскочив із сідла, затягнув коня в густі зарості, а потім приєднався до демерита, що спостерігав за дорогою з гущавини. Якийсь час нічого не відбувалося, птахи перестали скрекотіти, стало тихо і так спокійно, що Рейневан уже збирався було покепкувати з Шарлея та з його надмірної полохливості. Але не встиг.

На роздоріжжя влетіли чотири вершники й оточили жебрака. Їхні коні били копитами об землю і хропли.

— Це не стшегомські, — пробурмотів Шарлей. — А отже, це… Рейнмаре?

— Так, — глухо підтвердив Рейневан. — Це вони.

Киріелейсон схилився із сідла й голосно запитував про щось діда, Сторк із Горговиць напирав на старця конем. Дід крутив головою, молитовно складав руки, поза сумнівом, бажаючи їм, щоби їм допомагала свята Петронелла.

— Кунц Аулок, — упізнав, здивувавши Рейневана, Шарлей, — він же Киріелейсон. Розбійник, яких мало, а проте лицар з поважного роду. Сторк із Горговиць і Сибек з Кобиляглови, рідкісні мерзотники. А отой, у кунячій шапці, — це Вальтер де Барби. Єпископ наклав на нього анафему за напад на фільварок в Оціцах, власність ратиборських домініканок. Ти не згадував, Рейнмаре, що твоїм слідом ідуть аж такі знаменитості.

Жебрак упав на коліна, далі складаючи руки, благав, кричав і бив себе в груди. Киріелейсон звісився із сідла і хльоснув його по спині канчуком, нагайками скористалися також Сторк і решта, причому виникла штовханина, в якій усі заважали один одному, а коні почали лякатися і шарпатися. Тому Сторк і проклятий єпископом де Барби зіскочили із сідел і взялися дубасити діда, який щосили репетував, кулаками, а коли той упав, стали його копати. Старець кричав і завивав так, що аж жаль брав.

Рейневан вилаявся, лупонув кулаком по землі. Шарлей подивився на нього скоса.

— Ні, Рейнмаре, — холодно сказав він. — Ані не думай. Це тобі не французькі жевжики зі Стшегома. Це четверо досвідчених, озброєних до зубів розбійників і зарізяк. Це Кунц Аулок, з яким, мабуть, я не впорався би навіть один на один. Тому покинь свої дурні думки і сподівання. Треба сидіти тихо як миша.

— І дивитися, як убивають Богові душу винну людину.

— Атож, — різко відповів після паузи демерит, не опускаючи погляду. — Бо якщо я мав би вибирати, то моє життя мені миліше. А я, окрім того, що Богові винен душу, заборгував ще кільком людям гроші. Було б неетичною і дурною нерозважливістю позбавити їх шансів повернути собі борг. Зрештою, ми даремно про це розводимося. Усе вже скінчилося. Їм набридло.

І справді, де Барби і Сторк дали жебракові на прощання ще декілька копняків, наплювали на нього, сіли на коней, і за мить усі четверо вже скакали галопом, галайкаючи і збиваючи куряву, у бік