Читати книгу - "Бабай"

— Ма, а він бандит? — запитав Назар, серйозно дивлячись на матір.

— Бандит… Не знаю, не впевнена. Він довго жив на Кубі, потім перебрався кудись до Центральної Америки. Не думаю, що саме це могло на нього вплинути, і навіть не уявляю, чим він там займався, але коли він звідти повернувся, то помітно змінився. У гірший бік. Хоча, він і так був… А чому ти запитуєш?

— Не знаю. Просто… — Назар опустив очі. — Може, треба розповісти про нього татові. Чому ти не хочеш? Адже він…

Валерія знову пригорнула його до себе. Назар відчув, як сильно калатає серце у її грудях, і зрозумів, що любить її не менше, ніж батька. Можливо, якось зовсім трішечки інакше. Але любить їх обох.

— Розумієш, колись дуже давно — коли тебе ще не було на світі, — я… зробила одну велику помилку. Я взагалі була не такою, як зараз. І тепер це може серйозно вплинути на наші з татом стосунки.

— А дядько Артур може розповісти йому… Ну, про цю помилку? — впевнено сказав Назар, швидше стверджуючи, ніж запитуючи.

Вона мовчки кивнула.

— Добре, я нічого не скажу.

Валерія вперше за весь день усміхнулася.

— Спасибі. Я люблю тебе. І постараюся… щоб він незабаром полишив нас у спокої.

«Я теж люблю тебе, мамо, — подумки відповів Назар. — І знаю, що робити».

— Ти не забула, що твого виходу очікують уже завтра? — нагадав Левшиць дружині, повернувшись увечері додому, коли родина зібралася за столом повечеряти. Гість відмовився до них приєднатися, пояснивши, що не голодний. — Роботи накопичилося море. Дещо я постарався підігнати за тебе, але… сама розумієш.

— Розумію, — кивнула Валерія, накладаючи салат на тарілку Назара. — Завтра займуся. Але з’явлюся, швидше за все, по обіді. Потрібно владнати деякі справи, — Назар відчув на собі її швидкий погляд, хоча, можливо, йому це лише здалося.

— Як минув день? — запитав Левшиць. — Не нудьгували?

— Тут понудьгуєш!.. — пхикнула Валерія, але це прозвучало цілком буденно.

Утім, Левшиць-старший не відрізнявся особливою проникливістю в повсякденному житті. Повернувшися із роботи, він не помітив нічого підозрілого в поведінці рідних, нічого, що могло б наштовхнути його на думку, наче щось устигло скоїтися за його відсутності. Отож Михайло спокійно проковтнув фразу Валерії разом зі шматочком печінки, тушкованої із цибулею.

Назар почервонів, але Михайло тієї миті не дивився на нього.

Поки батьки продовжували під час вечері обмінюватися фразами, він нишком спостерігав за матір’ю, не перестаючи дивуватися, наскільки природно їй вдається поводитись. Дивуватися, і у той же час відчувати наплив образи за батька. Все це надто нагадувало відверте лицемірство.

Узагалі, за останній день Назарові мимоволі довелося побачити матір з іншого боку, про який він нічого не знав і навіть не здогадувався про його існування. Він немов зустрів зовсім незнайому жінку, яка так само звалася і зовні була дуже схожою на Валерію. І річ була не в паскудному відкритті, зробленому під дверима кімнати батьків, що колись, як вона сама висловилася, «вона була не такою, як зараз». Просто ця інша Валерія не припала йому до душі. І ще її виявилося якось аж надто багато, як на перший раз. Наче його погляд раптово набув здатності проникати крізь якусь маскуючу вуаль.

Дивним чином це збігалося із вторгненням у його життя Того, Хто Стукає По Трубах. Складалося враження, ніби ті події, що відбулися з ним із дня переїзду в нову квартиру, послужили поштовхом. Поштовхом, після якого він почав одне за іншим робити великі відкриття. Безліч великих відкриттів. І, як правило, не найприємніших. Вони навчили його бачити більше поганого. Може, думалося Назарові, це й означає — дорослішати?

Двадцять один рік по тому у своїй книзі «Дитинство, квиток до таємничої держави» Назар напише: «Воно — дорослішання — головне і по суті єдине справжнє заняття всіх дітей» — і тоді буде старанно відновлювати в пам’яті події саме цього дня. Та всього того, що сталося незабаром.

А поки що він без особливого апетиту колупав виделкою в салаті і думав…

— Як ви поладнали з дядьком Артуром? — запитав Левшиць. — Я маю на увазі кімнату. Сподіваюся, обійшлось без ексцесів?

Назар буркнув щось невизначене, посилено показуючи, що в нього набитий рот, оскільки говорити про свої взаємини з дядьком Артуром особливого натхнення не мав.

— Нормально, — відповіла за нього Валерія.

«Ага, — дратуючись усе більше, подумав Назар, — просто чудово. А мама навіть оком не змигнула».

— Ну от і чудово, — сказав Михайло, підводячись з-за столу. — Спасибі за вечерю, Леро.

— Синку… — обережно почала Валерія, коли Левшиць вийшов із кухні. — Я усе розумію. Але не подумай, що я… така брехуха. Мені це теж