Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Я чекала, що він потягне мене до Маїни, що знову вдарить за такі слова, що… що… що хоч перепитає.

А він узяв і поцілував.

Моє серце забилось з такою силою, що, здається, увесь світ запломенів кольорами за мить.

Тоді ми більше не говорили. Після поцілунку Всевлад потягнув мене за передпліччя і не відпускав, доки ми не спустились на перший поверх.

— Вечеря ще триває, — мовив він сухо, відпускаючи мене. — Смачного.

І пішов не озирнувшись.

А я стояла, як дурепа, в коридорі, що вів до їдальні, і не могла зробити й кроку. Не знала, що відчуваю. Образу? Ні, це не була образа.

Це було сум’яття. І якесь дивне полегшення в душі.

Його вже давно не було видно і стихли й так ледь чутні кроки в далині, як я на ватних ногах пішла до їдальні, що вже майже опустіла.

Я взяла їжу і не торкнулась її.

Але випила три кухлі чаю.

Горло боліло після плачу.

І ніяк не вдавалось змити смак Всевладових уст з моїх.

Після ранкової розминки наступного дня усім учням четвертого курсу наказали залишитись. Ми чекали, доки молодші підуть, а тоді вишикувались строєм, який Маїна поставила в чотири ряди.

— Четвертокурсники! Я вітаю вас із тим, що ви розпочинаєте останній рік навчання в Сколісі. Триватиме він до кінця червня, тоді вас очікують випускні випробування. Від їх результатів залежить, куди вас направлять на службу — чим гірші будуть результати, тим в найбідніших і найвіддаленіших районах ви служитимете. Для тих, хто відмінно пройде випробування, з’явиться шанс скласти вступні іспити до Дарвенхарду. Прошу тих, хто хоче там опинитись, вийти з колони і зробити три кроки вперед.

Спочатку ніхто не рухався. Я краєм ока спостерігала за учнями довкола.

Потім хтось заворушився.

Вийшло троє хлопців і двоє дівчат.

Двох із хлопців я знала в обличчя, та не пам’ятала, як звуть. Третій був одногрупником Адама і звали його, здається, Гаранан. Я не могла пригадати, як звуть біляву дівчину, що стояла поряд з ним, але ми з нею кілька разів перетинались за час навчання і навіть якось розмовляли. Я не могла пригадати, коли це було і чому.

А другою дівчиною була Вишена.

Я різко видихнула.

Вишена, наша Вишена! Моя подруга з перших днів навчання в Сколісі. Ми разом їли кожного дня, жартували, вчились, спали в одній кімнаті і майже на сусідніх ліжках. Звісно, вона народилась у місті й не знала тої бідності, що її зазнають метеї в селах. Батьки Вишени були слугами в домі багатого купця-белата, вся їхня сім’я мешкала на території його маєтку. Можна навіть сказати, що поміж усіма нами Вишена була з найзаможнішої родини, вони не їли черствого хліба і пліснявого сиру та не мусили спати взимку під тонкими ковдрами, бо єдина перина використовувалась для того, аби заткнути велику діру в похилій хаті, як це було в мене. Але ж вона все одно була метейкою! І хотіла потрапити до когорти тих, хто допомагав белатам тримати нас у залізних рукавицях. Хотіла добровільно, свідомо.

Я зневажала їх усіх, а Вишену — особливо.

Та її це, схоже, не дуже хвилювало. Дівчина стояла, впевнено дивлячись перед собою, з високо піднятою головою. Її зазвичай усміхнене лице зараз було спокійним і серйозним. Руде волосся видавалось мені золотим.

Вона була прекрасною. Але я не хотіла більше бути її другом.

Я бачила перед собою золоту змію. У скронях дуже голосно пульсувала кров.

І я вперше подумала — як добре, що Адам обрав мене, а не її.

— Дивіться і беріть приклад, — мовила Маїна. В її голосі звучало схвалення. — Ці учні показали себе як люди, які хочуть служити Циркуті. Жоден метей не достойний стати її сином чи донькою, але прагнення віддати за неї життя і бути її захисником — найбільше, чого ви всі можете досягнути в житті.

Дарвенхардка поглянула на п’ятірку.

— Ви мусите гарно постаратися. Цьогоріч з цього Сколісу приймуть до Дарвенхарду тільки одного з вас. Решта стануть сервусами, як і інші воїни-метеї.

Я помітила, як лицем Вишени майнула тінь, і відчула торжество. Що, не так усе просто, руда?

— До того ж, нагадаю, оскільки ви є четвертокурсниками, ви всі є найдосвідченішими учнями Сколісу. Ваш куратор Берн сьогодні ввечері чекатиме вас тут після останнього заняття, аби дещо пояснити. В розпорядку Сколісу відбуваються певні зміни, цього затребувало вище керівництво. До цього часу ви вже виконували обов’язки чергових у їдальні та для зміни часу. Відсьогодні вас чекатиме більше роботи. Зрозуміло?

— Так, директоре Маїно! — крикнули одночасно учні.

— Вільні, — мовила вона і подалася усередину.

Вишена підійшла до нас, але я навіть не поглянула на неї.

Натомість відчула розчарування, що виявилась єдиною, хто був налаштований так категорично, — Лада, Ламія та Купава не ігнорували її, а розмовляли, як завжди.

Я не розуміла, чи то я дивачка, чи з цим світом щось не так. Невже вони забули про те, хто ми такі? Як можна терпіти поряд зрадницю?

— Ханно, ти… — почала була Лишена, але я відвернулась і зайшла у будівлю.

Набалакались за три роки, досить.

Берн був так само похмурим, як і завжди. Мені здалось, що останнім часом він якось постарів. Голова стала цілком сивою, борода