Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

Вона вийняла складаний ніж і показала своєму супутнику:

— Ось це!

Вона випросталася і раптом почала прислухатися.

— Здається, ви тут щойно говорили про воду?

Пеппер кивнув.

Волкріс глибоко вдихнула, і в цьому зітханні чулося виразне полегшення.

— Ну що ж, ходімо, подивимося, звідки тут узявся цей звук.

Не минуло й двох хвилин, як вони надибали джерело. Немов із нізвідки виник жолоб-розколина, а в ньому — сходинки, вирубані в скелі. Стерті за багато століть, вони линули увись і зникали в хмарах. А на найнижчому майданчику було повнісінько зовсім свіжих слідів.

— Ось ти куди зник, друже, — пробурмотіла вона. — І, мабуть, досі гадаєш, що пошив мене в дурні.

Волкріс фиркнула, як розсерджена кішка, і обернулася до свого супутника.

— Вертаймося до коней! Візьмемо з собою саме стільки, щоб можна було безперешкодно рухатися пішки, решту кинемо тут.

— Ви все ще маєте намір ганятися за Гумбольдтом цими страхітливими урвищами?

— Звичайно. Ви що, вважаєте, що я збираюся сидіти в цій дірі склавши руки, тоді як він вільно розгулюватиме плоскогір’ями?

— А що буде з кіньми?

— Не ваш клопіт. Просто відпустимо їх на волю. Улоговина закрита з усіх боків, і подітися їм нікуди. Води й трави, щоб не сконати з голоду, їм вистачить. На відміну від нас — нам-бо доведеться тягнути харчі на собі.

Вона з клацанням закрила лезо складаного ножа. Навіть цей невинний інструмент у руках Волкріс виглядав зброєю.

— Беріть вашого рюкзака, Пеппере, — і вперед. Дорога кожна хвилина.

Видимість упала до нуля. Крижаний туман осідав найдрібнішими краплями на шкірі, одежі, взутті, поступово просочуючи їх вогкістю.

Шарлотта підняла комір куртки. Вона просувалася повільно, дивлячись прямо собі під ноги, бо могла бачити лише маленьку ділянку шляху. Кам’яні сходинки давним-давно зникли, змінившись вузькою стежкою, що поступово повертала на захід. Вілма вибралася з Оскарового рюкзака і тепер шастала в навколишніх заростях, то з’являючись, то знову зникаючи в хащі.

Пообіч стежки тут росли незнайомі розлогі дерева, згори донизу вкриті лишайниками. Їх вузлуваті покручені гілки тягнулися до подорожніх, немов лапи гірських тролів. І хоча йти стежкою було набагато легше, ніж сходами, де не було двох однакових за висотою сходинок, Шарлотта відчувала, що її сили от-от вичерпаються. Ноги здавалися чужими й неймовірно важкими, кожен крок давався з великими зусиллями.

Найгірше було те, що вони як і раніше просувалися в суцільному шарі хмарності, а наступний привал — тільки після того, як вони виберуться з хмар. Так вирішив Гумбольд, і, знаючи свого дядечка, вона могла бути впевнена, що він швидше візьме її на плече й понесе сам, аніж змінить своє рішення. І причина всіх цих мук — Волкріс Стоун.

Шарлотта не раз починала гадати, що могло статися між цими двома. Залишити друга чи подругу в халепі — це зовсім не схоже на її дядечка. Навпаки: він радше пожертвує собою, ніж наразить на небезпеку тих, хто з ним зв’язаний. Чому ж він вирішив розлучитися з Волкріс, нічого їй не пояснивши? Що могло стати причиною?

Занурена в свої думки, вона помітила ці дві величезні постаті, що тінями проступили крізь вогку імлу, аж тоді, як до них лишалося два десятки метрів. Шарлотта різко зупинилася, немов наштовхнувшись на перешкоду.

— Дядьку! — стиха погукала вона.

— Я бачу, — не обертаючись, щоб не втратити небезпеку з очей, пошепки відгукнувся Гумбольдт.

У тумані непорушно височіли дві невідомі істоти велетенського зросту в бойовому спорядженні.

— Не рухайтеся! — кинув учений своїм супутникам, повільно та обережно наближаючись до велетнів.

Шарлотту пройняв жах. Рогаті чотириметрові фігури із затиснутими в руках списами завтовшки як середня колода, як і раніше не ворушились, але в них відчувалася така сила, що, здавалося, їм вистачить одного руху, щоб розчавити Гумбольдта. А він уже стояв прямо перед ними.

Якийсь час учений вдивлявся у велетнів, потім обернувся і махнув рукою.

— Ідіть сюди, — гукнув він. — Ніякої небезпеки немає!

Шарлотта перезирнулася з Оскаром та Елізою, набралася духу і зробила перший невпевнений крок. І що ближче вона підходила до загадкових істот, то ясніше ставало, що перед ними — не що інше, як могутні тотемні статуї, чиє єдине призначення — вселяти жах у чужаків.

Очі статуй, спрямовані вдалину, були виготовлені з відшліфованої бірюзи. Тіла складалися із стовбурів сухих дерев, суччя та очерету, майстерно задрапірованих шкурами тварин. Довгоносі обличчя, викарбувані в камені, чимось нагадували небачених птахів.

— У мене немає сумнівів, — сказав Гумбольдт, жестом прокреслюючи невидиму лінію впоперек стежки. — Тут — межа. Ми вступаємо у володіння заклиначів дощу. Думаю, у нас ще є можливість повернути назад. Можливо, остання. Хтось хоче залишитися?

Відповіді не було.

Тієї ж миті зарості навколо стежки заворушились, і весь навколишній ліс почав рухатись. Шарлотта почула схвильоване попискування Вілми, яке нараз урвалося, і раптом побачила їх.

Примарні істоти зростом із восьмилітню дитину, але з широкими плечима й непомірно великими головами стрімко виникали з туману з усіх боків. Їх ставало все більше. Що це — їй ввижається, чи на головах у них і справді роги, а обличчя так само схожі на пташині, як і обличчя статуй-охоронців?

Не в змозі більше стримуватися, Шарлотта закричала.

Волкріс Стоун зупинилася, напружено вслухаючись.

— Ви чули це, Пеппере?

Макс ствердно кивнув.

— Лунало так,