Читати книгу - "Варвар у саду"

замку. У листопаді королівська армія отримує значну підмогу. До табору прибуває єпископ із Альбі Дюран. Ця допомога радше технічна, ніж духовна, оскільки єпископ — відомий конструктор облогових машин, які невдовзі запрацювали. Ситуація ще не безнадійна, бо однієї ночі до фортеці прибуває Бертран де ля Бакаляр’я, кажучи по-сучасному, військовий інженер, завдяки якому зав’язується діалог метальників каміння.

Зима була дуже важкою для обложених. Вони зазнають значних втрат, а нечисленні підкріплення їх не компенсують. Скупчені на незначному просторі, розміром у кількасот квадратних метрів, вони відчувають величезну втому від багатомісячних боїв. Керівники залоги кілька разів надсилають до графа Тулузи послів із запитанням, чи добре ідуть справи. Відповідь ствердна, але докладно не відомо, про що йдеться, чи про приготування до нового повстання, чи про організацію відсічі, чи про переговори.

Французи вдаються до найнебезпечнішої з усіх зброй — підступу. В одну довгу зимову ніч група легко озброєних добровольців на чолі з баском-провідником, знавцем потаємних стежок, добувається до неприступного краю і, обдуривши залогу приязними криками, несподіваною атакою винищує оборонців східної вежі. Перехід цей був таким небезпечним, що назавтра французи визнають: вони ніколи не наважилися б на такий шлях при світлі дня. Відтоді становище обложених значно погіршується, не в останню чергу через те, що єпископ Дюран змонтував нову машину поблизу мурів Монсеґюра, яка безперервно метає восьмидесятифунтові ядра. Командир залоги П’єр Роже де Мірпуа велить сховати скарби Церкви катарів. Два альбігойці, Матьє і П’єр Бонне, громадять золото, срібло, pecuniam infinitam[69] і ховають їх у безпечному місці.

Попри безнадійність становища замкнутих у фортеці, облога триває, і оборонці відбивають атаки французів. Хроніст хрестоносців Ґійом де Пюйльоран пише: «Обложеним не давали спокою ні вдень, ні вночі». Командир залоги намагається організувати допомогу ззовні. Корбаріо, шеф 25 араґонських розбишак, які у сучасному війську складали б корпус добірних командос, зобов’язується перетнути лінію облоги і здобути зайняту французами східну вежу та знищити облогові машини. Проте кільце облоги настільки міцне, що араґонці змушені відмовитися від свого задуму. Керівництво оборони зважується на відчайдушну нічну вилазку. Бій триває над проваллям, де багато вояків знайшли свою смерть. На світанку бій переноситься аж під стіни фортеці, на яких пліч-о-пліч стоять лицарі та їхні сестри й дочки. Контратака відбита ціною великої крові. Після ночі, сповненої криків поранених, збитих і падаючих у провалля з мурів Монсеґюра, лунає сигнал рогу. Раймун де Перелля та П’єр Роже де Мірпуа їдуть у стан ворога на переговори. Монсеґюр капітулює після дев’яти місяців облоги.

Переможці настільки виснажені, що приймають більшість запропонованих умов, які врешті виявляються корисними для них. Оборонці займають Монсеґюр ще впродовж п’ятнадцяти днів (ішлося про можливість відзначити свято альбігойців, яке припадало на середину березня). Залозі було вибачено помилки минулого, ба навіть злочин у Авіньйоні. Солдати відступлять зі зброєю в руках і майном, однак, їм доведеться пройти через допит інквізиції, але щодо них можуть бути застосовані лише легкі покарання. Інші особи, які перебувають у цитаделі, будуть звільнені, якщо зречуться єресі, а як ні, то їх чекає вогнище. Фортецю буде передано королю Франції.

Отож, після підписання угоди 2 березня 1244 року у місті запанував жаданий спокій, п’ятнадцять подарованих днів свободи перед смертю, п’ятнадцятиденне прощання тих, хто разом із весняним вітром зійдуть у долину, і тих, кого пожере на горі полум’я вогнища. Найвищу повагу викликає той факт, що під час перемир’я перед здачею фортеці шість жінок і одинадцять чоловіків прийняли віру катарів, що було рівнозначно виборові мученицької смерті (а мучеників знищених релігій не канонізують).

16 березня 1244 року до Монсеґюра вступають французькі солдати, єпископи та інквізитори. Раймунд де Перелля, один із керівників оборони, назавжди розлучається зі своєю дружиною і наймолодшою дочкою, яких чекає вогнище. Зрештою, це не єдине прощання розлучених назавжди родин.

Біля підніжжя гори, на місці, яке сьогодні називають Краматш (від «les cremats» — спалені), солдати споруджують гігантське багаття. О цій порі року сухого дерева бракує, тому замість риштовань, перешитих галуззям, і паль, до яких зазвичай прив’язували приречених, переможці будують загороду, оточену товстим шаром хмизу. До цієї пекельної загороди вони вкидають закутих альбігойців. Джерела подають цифру у двісті осіб — жінок і чоловіків. Загороду підпалюють із чотирьох боків. Поранених і хворих вкидають до середини. Жар такий сильний, що свідки змушені відійти від вогнища. Спів духовенства і зойки помираючих змішуються між собою.

Вночі, коли на вогнищі ще жаріють людські тіла, по линві, спущеній з боку прямовисної південної стіни, тікають троє альбігойців, які ховались у підземеллі Монсеґюра. Вони несуть із собою рештки скарбів, святі книги і свідчення мучеництва.

Важкий, млосний дим спускається у долину і розвіюється по історії.

Оборона тамплієрів

Високий Трибунале!

У цьому процесі, що триває шість із половиною століть, перед захистом стоїть нелегке завдання. Ми не можемо ще раз викликати позивачів, свідків, ані оскаржених, тіла яких поглинув вогонь, а прах розвіяли вітри. Все начебто свідчить проти них. Позивач, Високий Трибунале, кинув на стіл стос документів, із яких неупереджений читач може відтворити воістину похмурий образ злочину та проступку оскаржених і знайти переконливі докази їхньої провини. Переконливі, бо не хто інший, а лише вони самі обтяжують себе найтяжчими звинуваченнями. Нашим завданням буде підважити вірогідність цих документів і спонукати Вас, судді, не читати їх дослівно, зрозуміти тло, механізм і методи слідства. Задля цього ми мусимо повернутися до подій, які передували холодним сутінкам, коли спалахнуло багаття, де згоріли чільники тамплієрів: Жак де Моле та Жофруа де Шарні. Час і місце страти: 18 березня 1314 року, невеликий острівець на Сені в межах Парижа. Єдина ласка, яку надали приреченим: їм дозволили помирати обличчям до білих веж Нотр-Дам. Останні слова: «Тіла наші належать королю Франції, але душа — Богові».

Останні слова зазвичай не збуджують ентузіазму в експертів. Історики відмовляють їм в автентичності. Проте їхня цінність полягає у тому, що вони є витвором колективної свідомості, а також спробою синтезу, означенням долі. На початок, Високий Трибунале,