Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— І багато їх?

— Ні, небагато. Але вони готуються до чорної ради. Всі твої прорахунки збирають.

— Хтось із старшини про те знає?

— Чайковський другої чайки… Найбільшим їхнім козирем були жінки, що ти їх тримав на судні. Але той, хто повбивав їх, сильно нашкодив. Дехто навіть відійшов від них. Ага, франк сказав, що найбільше підбурював проти тебе стерновий тієї ж другої чайки на прізвисько Буцматий..

Микошинський довго не озивався, а тоді послав услід французові хресне знамення.

— Хай Бог приведе тебе додому, людино! — прошепотів він. І — до посланця: — Якщо зі мною найгірше станеться, перекажи його милості імператорові, що всі обіцянки я виконав, хоч і з запізненням на рік. Гадаю, вже тепер Порта відтягне частину військ від вашого кордону.

— Пане отамане, хіба все так погано?

— Схоже на те, друже.

На цілу версту від табору виставив гетьман дозірних на ніч. Сімдесят вісім озброєних до зубів братчиків, по два від кожної чайки, несли варту з обох берегів і в степу. Ще по півдюжини їх на суднах залишилося, добро стерегти. Решта намети понапинала, на тверді нерухомій розкошувала, як на перині.

Південно-західний вітер хмарки повз місяць проганяв; тінями густими ковзали вони по табору козацькому. В найтемнішу мить майнула постать до шатра отаманського і зникла.

— Це я, Богдане, — почувся тихий голос.

— Чого тобі, Нетудихато? — озвався господар намету.

— Місяць уповні. Кажуть старі люди, що в таку ніч декого на пригоди тягне.

— Ти до таких належиш?

— Ні. Але мені відоме це повір’я. І отже пропоную тобі до мого намету перейти. Там, поміж наших людей, краще спатиметься. А я тут залишуся.

Від гетьмана почувся звук висування шаблі з піхов.

— Гадаю, брате, що снові моєму тут нічого не зашкодить.

— Та ні ж-бо, там зручніше. Ночі тепер довгі…

— Відаєш причини, що снові моєму зашкодити можуть? — поцікавився отаман.

— Ну, не дуже певні. Але не брати їх до уваги було б помилкою. Одна з них — скарб великий веземо. Декому хотілося б стати його розподільником.

— Поважна причина… Це вони дівчат повбивали?

— Ні. Навпаки. Хтось із наших. З усього, один діяв.

Микошинський довго не озивався, а тоді важко зітхнув:

— Воно не тільки дівчат убило, воно майбутнє моє вбило. Я вже бачив себе батьком діточок гарних, таких як Ядвіга.

— Атож, — погодився Нетудихата. — Видно, доля наша така — черствіти до старості в гріхах своїх смертних… Ну, то як, підеш до мого шатра?

— Гадаєш, я сам не впораюсь тут?

— Може, і впораєшся, а, може, й ні. Ти іншому навчений. Вишкіл офіцерський маєш, освіту високу, красно балакати вмієш з усілякими людьми вельможними. Лиман і море Чорне знаєш як свої кишені. Але є таке, в чому тобі до мене далеко.

— Я вмію стріляти і шаблю тримати, — зауважив Микошинський.

— Вмієш. Добре вмієш. Якби не вмів — гетьманом не обрали б. А тільки ти вмієш, а для мене це фах. Я можу кілька ночей не спати, підстерігаючи ворога, а потім голіруч його задушити. Різниця між мною і тобою ще і в тому, що ти до людини, навіть до найгіршої, ставишся як до людини, а я, в час мого полювання, як до здобичі. Сьогодні я вийшов на полювання і пасткою для дичини буде твій намет.

— А ти переконаний, що звір існує?

— Не зовсім. Але я переконаний, що цей привал найсприятливіший для нього. До того ж це останній його шанс.

З правого берега долинуло завивання. Нетудихата прислухався.

— Вовки, — сказав він.

— Погано. Я повелів не виказувати себе стріляниною і вогнищ не розпалювати. Як їм тепер боронитися від сіроманців?

— Та дадуть собі раду… Ну, то як, Богдане, ідеш у мій намет?

…З отаманського шатра вийшов чоловік, одягнений як осавул, і поминувши три великі шатра, сховався в меншому на краю табору. Тьм’яне сяйво місяця потворило постать козацького старшини: вона здавалася трохи вищою ніж була насправді.

Ті, хто спостерігав за Нетудихатою вночі, бува, казали, що в нього очі світяться як у кота. Вони тільки не знали, а осавул нікому про те не казав, що очі його не лише кольором нагадували котячі, а й бачили не гірше вночі. Він причаївся біля напіввідхиленої запони, дослухався до шерхотіння вербової лози об намет, до хропіння в сусідніх шатрах, намагаючись вирізнити з-поміж тих звуків кроки.

Вже було далеко за північ, коли у звичний нічний гомін сторонні звуки проникли. То був шурхіт пожухлої трави, в яку щось м’яко ступало. Нетудихата прислухався. Йшли двоє. Ось вони зупинились. Осавул хоч і не бачив їх, але знав: вони дослухаються й озираються. По хвилі почувся шепіт, а тоді пішов один. Він скрадався як звір. Скоро постать його затулила вхід і мить стояла нерухомо, а тоді чорною блискавкою метнулась до ліжника гетьмана і всадила стилет в сувій парусини, що його Нетудихата накрив ковдрою. Нападник, мабуть, ще й не усвідомив, у що вп’ялася зброя, як сильний удар в шию позбавив його свідомості. Він обм’як, упавши на сувій. Удар ребром долоні був такий сильний, що хруснув шийний хребець. Той, другий, що принишк зовні, кинувся, мабуть, на знак. Та щойно він опинився в наметі, як важка постать пригнітила його до землі; він не встиг і шаблею змахнути. Могутні руки зійшлися сталевим зашморгом на його горлянці. Якийсь час він силкувався виборсатись, але стискання було таким сильним, що з рота в нього щось потекло. Він тріпнувся всім тілом і затих. Нетудихата на час