Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

спонукатиме лише сама романтика і нічого за тією романтикою не буде, то… — Іван Іванович махнув рукою. — Пісні різні романтичні, гітара, димок багаття, невідомі краї… Це, як би тобі сказати, опереткова романтика. За нею не треба їхати за тридев'ять земель. Досить взяти в неділю рюкзак, вкинути туди десяток картоплин, бляшанку консервів, перечепити через плече гітару, сісти на електричку, від'їхати кілометрів двадцять від міста, знайти якусь галявину, розкласти багаття, напекти картоплі, побренчати на гітарі і… Матимеш романтики повну торбу. Але такий, з дозволу сказати, «романтик» добре знає, що увечері він повернеться в затишну квартиру, увімкне телевізор, напустить у ванну теплої води…

— Але ж чому стільки говорено про романтику?

— Чому? Я, старий буркотун, цього не розумію, тут ми з тобою стикаємось у різних вікових категоріях, і я тобі з позиції літньої людини щось не те кажу. Романтика хай собі буде, але її не треба шукати і підпорядковувати їй свої вчинки. Треба діло робити…

Я розповів йому про Валерія, старшого брата Олега Борщова, і запитав його, що він думає про Валерине рішення їхати на БАМ.

Іван Іванович знизав плечима:

— Звідки я можу знати, як розцінювати таке рішення цього хлопця? Я ж його не знаю. Може, він з таких, що справді шукають своє місце в житті, помиляються, набивають гулі на лобі, знову шукають… Але чи не задовго? Чи задумувався хто-небудь з них над тим, у що обходяться їхні пошуки державі і народові? Багаті ми стали, народ гроші на нас витрачає, від нас користі ждуть, віддачі, а ми… Ми — шукаємо! Чого? Себе? Своє місце під сонцем? Місце, де від нас найбільше користі буде? Для душі своєї щось шукаємо? А чи не задовго шукаємо? І чи думаємо над тим, у що обходяться такі от «пошуки»? Думати треба, де ти потрібніший для всіх, а не для себе. Я, коли з Комсомольська повернувся, до педучилища вступив. Почала моя мрія здійснюватися: три роки — і я вчитель. Вже навіть про заочний курс університету почав думати. А як на другий курс педучилища перейшов, викликають мене в райком комсомолу: «Комсомолець Швецов, Батьківщині потрібні червоні командири. Сам бачиш, як збираються чорні хмари на горизонті. Ось тобі путівка у військове училище. Треба…» І — прощай, мрія про затишний клас і професію вчителя. Не здійснилася моя мрія. Але хіба я схожий на нещасного невдаху, обійденого долею тому, що мрія моя не здійснилася? Треба було — і з мене вийшов непоганий командир…

Я спробував заперечити. Ну, не те, що заперечити, а… як би це сказати, я спробував знайти інший варіант:

— Іване Івановичу, офіцер теж учитель. А крім того, захист Батьківщини — це такий обов'язок, з яким ніщо ні в яке порівняння не йде. Але коли б вас тоді викликали в райком і сказали, що Батьківщині доконче потрібні не командири, а…

Я відразу не міг підшукати потрібну професію. Іван Іванович зрозумів мене:

— Та хто завгодно! Хоч би й підмітальник вулиць. Для нашого покоління не було — «хочу», для нашого покоління на першому плані стояло — «треба».

— А для нашого? — запитав я.

— Е ні, — замахав на мене руками Іван Іванович, — ти мене на слові не лови. Я й на гадці не мав протиставляти своє покоління вашому. Немає поганих поколінь. Але кожне покоління має своїх соколів і своїх вужів. І це ви вже самі розбирайтесь, що має стояти для кожного з вас зокрема на першому плані: «хочу» чи «треба». Найкраще — коли ці два поняття співпадають, але не завжди так виходить…

Треба!

Мені на душі стало затишніше. От і розмова начеб була безвідносною, а все йшлося про мене. Справді, коли я позбавлений дуже багатьох «хочу», то «треба» теж можуть зробити людину щасливою. От як полковник Швецов. Я буду щасливим від самої свідомості, що я комусь — «треба».

Але сьогодні увечері, десь за годину до того, як з роботи мала повернутися мама, прийшла Іржик і… зробила мене нещасним.

Вона прийшла і сказала мені:

— Максиме, я люблю тебе…

І для чого я перепитав:

— Що?

Хіба я не почув її слів? Вона могла зледве ворухнути губами, вона могла тільки подивитися мені в очі, і я б все одно почув її. А вона взяла і сказала:

— Максиме, я люблю тебе…

Мало в мене горя від того, що я люблю її?..

І коли я перепитав:

— Що? — вона не стала зводити все на жарт, як це було між нами десятки разів, а повторила знову і знову:

— Максиме, я люблю тебе…

Я хотів цього і боявся цього. Досить з мене було й того, що я любив її…

Що таке любов чотирнадцятирічної дівчинки до чотирнадцятирічного хлопця? Що, крім посмішки, може вона викликати у дорослих людей? Ні, ні, я знаю, дорослі не такі вже й жорстокі в цих питаннях. У них достає такту не сміятися відверто над такою любов'ю, вони вміють навіть якось своєрідно шанувати її, називають «першою любов'ю», відрізняють її від звичайної дружби… Навіть хороші і розумні книжки написані на цю тему. Шекспір, в ім'я цієї першої любові, не пожалів Джульєтту і послав її на смерть в ім'я торжества цієї любові… І є ще хороша книжка «Дика собака Дінго, або Повість про першу любов». Але… Коли по чистій совісті, то хто з дорослих сприймає таку любов всерйоз?

Але я знаю Іржика і знаю себе. Яке я маю право на любов Іржика? Може, з її боку це навіть не жертва, може, вона щира, може, вона й справді любить мене, але… У нас в житті різні бігові доріжки. Вони паралельні, ми можемо бути весь час поруч, але саме тому, що ці доріжки паралельні, вони ніколи не перетнуть одна одну. Ми не зустрінемось. Їй — бігти і бігти, а не штовхати попереду себе крісло на колесах, в якому сидітиму я. Я нікому не дозволю котити своє крісло.