Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

Я озирнувся. Між деревами замиготіло світло дужих фар. Машина наближалася.

— Поховайтеся за кущами й деревами, — наказав я.

Боячись, що Залічка може виказати нас необачним рухом, я схопив її за руку й потяг за стовбур грубезного дерева. Біля нього росли дві невеличкі ялинки. Звідси добре проглядалася дорога й малинові кущі, до яких було метрів з десять.

Світло фар зникло за стіною дерев, потім засяяло знову — машина виїхала з-за закруту. Водій нараз вимкнув фари і якийсь час їхав потемки. Тоді загальмував, намагаючись уповільнити швидкість. Він був, мабуть, не дуже досвідчений водій, бо в коробці швидкостей голосно заскреготіло. Машина поволі звернула з дороги до лісової галявини й спинилася. Мотор замовк, і за мить ми почули, як хряпнули дверцята.

Чорна машина стояла в дуже темному місці, туди не досягало місячне світло. Важко було сказати напевне, чи це та сама машина, яку я переслідував позавчора, чи інша.

У нічній темряві я побачив чоловічу постать, але теж не міг би сказати, чи то пан Гертель.

Водій машини пройшов біля малинника, було чути, як гострі гілки дряпають його плащ.

— А може, він іде на побачення? — шепнула мені на вухо Залічка.

— Боже, у вас в голові тільки романи, — відповів я. Чоловік проминув малинник і піднявся на невисокий пагорб, де росли низенькі молоді дерева. Таємнича постать добре вирізнялася на темно-синьому тлі нічного неба. Піднявшись на пагорб, чоловік спинився й уважно огледівся навкруги.

І тоді, саме тоді… в лісі почувся голосний кашель. Хтось аж душився від кашлю, наче слабий на кашлюк.

— До бісового дідька, — вилаявся я. — Це хтось із хлопців. От іще дурень!

Почувши кашель, чоловік на пагорку спокійно вийняв з кишені цигарки. Блимнула запальничка. Закуривши, таємничий незнайомець зійшов униз і попрямував до машини. Знову ми почули, як хряпнули дверцята, по тому до нас долинув гуркіт мотора. Машина виїхала з галявини на лісову дорогу. Блимнуло світло фар. Велика чорна машина, схожа на рибину чи птаха, набирала швидкість, і за кілька секунд її червоні вогники зникли за закрутом дороги.

— Ми сполохали його, — сказав я сердито.

Хто сполохав небезпечного «птаха»? — Терезина зрада. — Розшуки. — Ми знаходимо вхід до підземелля. — Що ховав колишній бункер. — Скалбана бреше. — Навіщо ув'язнено рибалку? — Ми викриваємо Терезу. — Скільки є людських рас? — Як розвивалася людина. — Расизм та наука.

— Це не я. Слово честі, це не я кашляв, — присягався Вільгельм Телль.

— Я теж ні. Даю слово, — запевняв Чорниця.

— Ніхто з нас не кашляв, — сказав Соколине Око,

Я подумав: «Якщо не кашляв Телль, ані Чорниця, ані Соколине Око, ані Вивірка, ані Сорока, ані я, ані Залічка, яка була весь час біля мене, то, значить, крім нас, хтось іще ховався поблизу малинника». 1 одразу ж я все зрозумів. З темряви, що оповила дерева, вийшла Тереза.

— А! — зловісно пробурмотів я. — Вас іще тут бракувало.

— Це вона кашляла. І сполохала нашого птаха, — гнівно закричав Вільгельм Телль.

На дівчину посипалися сердиті вигуки гарцерів:

— Навіщо ви сюди прийшли?

— Ніхто вас не запрошував!

— Чому ви кашляли?

Я теж не жалів Терези й, знервований тим, що таємничий водій зник, назвав дівчину «дурноверхою гускою».

— То навіть кашляти не можна? — здивувалася Тереза. — Але ж я не зробила нічого лихого.

— Ми не запрошували вас сюди, — сказав я. Залічка потягла мене за рукав і прошепотіла:

— Вона побачила, що ми вдвох ідемо любесенько гуляти, і в ній напевне прокинулися ревнощі. Тож вона й пішла за нами. Не сердьтеся на неї. Адже нічого поганого не сталося. Той незнайомець приїхав і поїхав. Усе гаразд.

Тоді вся моя лють обернулася на Залічку.

— А у вас тільки любовні історії в голові. «Нічого не сталося, все гаразд», — передражнив я Залічку. — Так от, той дурний кашель усе зіпсував. Ми сполохали таємничого незнайомця й ніколи вже, певне, не довідаємося, чого він сюди приїздив.

Тереза силкувалася виправдатись:

— Я чула, як Залічка раділа, коли ви запрошували її на вечірню прогулянку. Мені стало прикро, що ви не запросили й мене. Тож я пішла за вами, але не наважувалася підійти ближче, бо ви ж мене не запросили. І я не знала, що кашляти не можна.

Я махнув рукою. Того, що сталося, вже не виправиш. Ніякі пояснення або вигадки не допоможуть.

— А все-таки цікаво, чого він приїздив сюди? — голосно сказав Телль.

— Пішов на пагорб і став там, — пригадав Соколине Око.

— Він призначив тут побачення й чекав коханої, — промовила Залічка.

— Може, схотів подихати лісовим повітрям? — втрутилася Тереза.

Я пильно придивився до дівчини.

— А ви, Терезо, не впізнали цього чоловіка? І машина теж не видалася вам знайомою?

— Ні, ні, звідки ж. Нічого я не впізнала.

Вона відповіла швидко, не вагаючись, ніби сподівалася такого питання і наперед приготувала відповідь. Саме це здалося мені підозрілим.

— То я вам скажу, хто це був. Гертель, ваш добрий знайомий з Цехоцінка.

— Гертель? Справді? І я його не впізнала? — Терезин голос звучав здивовано. — Тоді навіщо вся ця комедія? Я добре знаю його, могла просто підійти й спитати, чого він сюди приїхав.

— Ви застерегли його своїм кашлем, — нараз урвав її Вільгельм Телль. — Ви зробили це спеціально, навмисне.

Я