Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Хто б то спо­дi­вав­ся! Аж зой­кну­ли з утi­хи, стрi­нув­шись отак нес­по­дi­ва­но - i враз ус­мiх­ну­ли­ся.

- Не клич го­лос­но! - ос­те­рi­гає, за­ди­ха­на з нес­по­дi­ва­ної ра­дос­тi. - Не клич го­лос­но, бо по­за­ду ма­ти йде!

- Любиш? - пи­тає вiн за­мiсть усього з пос­пi­хом i схи­ляє­ть­ся з ко­ня до неї, а во­на, струн­ка, мов сме­рiч­ка, пнеться на пальцях до нього.

- Люблю, - вiд­по­вi­дає з цi­лим раєм щас­тя в очах. - Ко­ли не лю­би­ла?

Вiн при­тя­гає її ла­ко­мо до своїх гру­дей i при­тис­кає її тут так щи­ро i з та­кою си­лою, як, здається, нi­ко­ли до­сi. Вiд­так цi­лує…

- Тут нiх­то не ба­чить, - шеп­че прист­рас­но. - Ще раз.

- Раз, - ка­же во­на слух­ня­но i цi­лує.

- Нi. Ще раз, - вiд­по­вi­дає вiн i цi­лує дру­гий раз. - Я спi­шусь, зо­зу­ле, все в ро­бо­тi. - Вiд­так до­дав крадьком, мов зло­дiй, в пос­пi­ху: - Ко­лись лi­сом знов, як те­пер.

Вона ус­мiх­ну­ла­ся щас­ли­во:

- Як те­пер, - пов­то­ри­ла так са­мо щас­ли­во, не за­ду­му­ю­чись, i мов жда­ла.

- Зiйдемось, - ска­зав вiн i ру­шив спiш­но з мiс­ця.

- Зiйдемось, - вiд­по­вi­ла, за­ди­вив­шись всею ду­шею на ньо­го, i, не звер­та­ючи вже бiльше очей з нього, пiш­ла з ви­го­­на з обер­не­ною за ним го­ло­вою вго­ру бi­лою стеж­кою, якою са­ме вiн з'їхав…

Вiн, вда­рив­ши ко­ня i ог­ля­нув­шись i со­бi за нею, пог­нав i зник, мов вi­тер, з її очей.

Схвильовано зад­ри­жа­ло за ним по­ру­ше­не сильним ру­хом ко­ня сме­ре­ко­ве га­луз­зя. Зад­ри­жа­ло, i по­си­па­ли­ся з ньо­го гус­тi крап­лi до­щу. Чут­но, ряс­но впа­ли во­ни на зем­лю, а да­лi ста­ли лиш од­на по дру­гiй зсу­ва­ти­ся, рiд­ко, рiд­ше, а да­лi пе­рес­та­ли…

Згодом ста­ло в лi­сi ти­хо…

"Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей-гей-гей!" - роз­хо­ди­ть­с­я рап­том десь ви­со­ко, вже в лi­сi, щас­ли­вий го­лос Те­тя­нин i вмов­кає.

"Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла, гей-гей-гей", - дос­пi­вує за нею в ду­шi з замк­не­ни­ми ус­та­ми Iва­ни­ха Ду­би­ха, що по­вi­ль­ним, по­важ­ним кро­ком iде й со­бi за нею до Мав­ри вго­ру…

Одного дня, мо­же, в три тиж­нi по стрi­чi Те­тя­ни з Гри­цем, ви­си­лає Iва­ни­ха Ду­би­ха Те­тя­ну знов до Мав­ри на­вi­да­ти­ся, що з нею дiється, бо вже її дав­но в мли­нi не бу­ло, а з тим пе­ре­дає для бiд­ної i вуз­лик з їдою.

Тетяна йде ра­до i, ви­би­ра­ючись, зак­вiт­чується. Мо­же, як­раз ни­нi стрi­неться з ми­лим, дов­го вже не ба­чи­ли­ся. В нього ро­бо­та. Так уже ча­сом бу­ва­ло, що нес­по­дi­ва­но во­ни з со­бою на бi­лiй стеж­цi зди­ба­лись… А от i ос­тан­нiм ра­зом.

I пiш­ла.

Iде за­ду­ма­на.

Її дум­ки все ко­ло Гри­ця. Як вiн до них при­бу­де, як приш­ле де­да­лi ста­рос­тiв, як ма­ти спра­вить ве­сiл­ля, як во­ни за­жи­вуть, яке їх жде щас­тя i доб­ро i та­ке iн­ше. Як Гриць пе­ре­бе­ре в них млин, ста­не газ­ду­ва­ти, як усi йо­го по­люб­лять i ша­ну­ва­ти бу­дуть, а ма­ти при них вiд­по­чи­не. Все за її щас­тя во­на, доб­ра, мо­ли­ла­ся, до­ки i крас­но­го Гри­ця за зя­тя не ви­мо­ли­ла. А як нi, то пi­де в мо­нас­тир, ку­ди її заєдно вiд сме­р­тi батька тяг­ну­ло. Або при них в ми­рi вiд­по­чи­не, за­жи­ве. Все, як за­хо­че. Як за­ба­жає - так i бу­де.

Iдучи так у щас­ли­вих дум­ках та прис­та­ючи вiд ча­су до ча­су, нi­би вiд­по­чи­ва­ючи, во­на на­раз стає i надс­лу­хує.

Їй здається, що її пе­рес­лi­ду­ють якiсь кро­ки чи не з са­мо­го по­чат­ку, зни­зу бi­лої стеж­ки вже, i то важ­кi, не­по­во­рот­нi.

Вона стає, надс­лу­хує i ог­ля­дається. А ог­ля­да­ючись, пе­ре­чi­кує.

Може, то Гриць?

Але нi. Вiн все лиш вер­хом їде. Вiн мов зрiс­ся з своїм ко­нем, нi­ко­ли без нього не при­бу­ває до неї. Вiн один дi­лить їх тай­ну, а лiс дру­гий. Се не Гриць.

Вона стає, пе­ре­чi­кує знов хви­ли­ну i кли­че все-та­ки нi­би до нього, як зви­чай­но:

- Я тут! - А вiд­го­мiн у лi­сi вiд­по­вi­дає, роз­хо­дя­чи­ся, її го­ло­сом i ум­лi­ває: - "Тут!" - i бiльше нi­чо­го.

I знов iде.

Але по якiмсь ча­сi во­на на­но­во на хви­ли­ну пе­ре­чi­кує. А з нею враз мов i всi сме­ре­ки влi­во i впра­во. Од­нi над про­пас­тю, дру­гi го­рою, нi­би й со­бi ста­ну­ли. Ко­ли­шуться лиш лег­ко, шум­лять обе­реж­но. З нею враз надс­лу­ху­ють, а надс­лу­ху­ючи, при­тiм щось нi­би по­шiп­ту­ють.

"Грицю!"

"Ти, Гри­цю? - пи­тає її чут­ка ду­ша i вiд­по­вi­дає са­ма на своє пи­тан­ня: - Я тут!"

Вона ми­мо­во­лi ха­пається за свої чер­во­нi ма­ки, кот­ри­ми квi­т­чається, бо так вiн її лю­бить, i пе­рес­вiд­чується, що во­ни на своїм мiс­цi, дер­жаться доб­ре.

Нi. Не Гриць.

З гли­би­ни лi­су, зза­ду, за нею ви­су­вається ста­ре­ча бi­ло­го­ло­ва пос­тать страш­но­го яко­гось ци­га­на-стар­ця i су­не за нею, як тiнь яка, прос­то за нею.

Тетяна жах­ну­ла­ся. Нi­ко­ли не ба­чи­ла сього стар­ця в се­лi, хоч i як доб­ре всiх бiд­них зна­ла, ба­ча­чи їх усiх зчас­та-гус­та у своєї ми­ло­серд­ної ма­те­рi. Та ось вiн кла­няється, скла­да­ючи ру­ки по­бож­но на гру­дях, як ба­чи­ла се лиш у Мав­ри, ко­ли її хто об­да­ро­ву­вав i во­на з ве­ли­кою по­ша­ною дя­ку­ва­ла - i на­раз ста­нув. Во­на пе­ре­ля­ка­ла­ся йо­го. її пе­рест­рах пе­ред ним зма­гається, хо­ча во­на не бу­ла бо­яз­ли­ва, - i во­на се ук­ри­ває. Та вiн по­мi­чає се i схи­ляється вдру­ге по­кiр­но пе­ред нею.

- Не ля­кай­ся, доньцю, ста­ро­го дi­да, - ка­же. - Вiн заб­лу­див тут у лi­сi, а йде да­ле­ко i нi­ко­му крив­ди не ро­бить. Та доб­ре, що ось те­бе тут по­ди­бав, - ка­же да­лi i блис­нув якось з виг­ре­бу­щою зло­рад­нiс­тю чор­ни­ми очи­ма з-пiд бi­лих брiв.

- Чого б я ля­ка­лась? - пи­тає Те­тя­на, а са­ма ус­ту­пає ста­ро­му з до­ро­ги, щоб ви­гiд­но пе­рей­шов поп­ри неї стеж­кою та скор­ше пi­шов да­лi. Вiд­так ви­би­рає спiш­но ще де­що з Мав­ри­но­го вуз­лич­ка i пе­ре­дає дi­до­вi.

- Приймiть, доб­рий тат­ку, за ду­шi по­мер­шi, - ка­же во­на, по­кiр­но про­ха­ючи, - та ска­жiть, будь лас­ка, звiд­ки са­ме пря­муєте? Чи з да­ле­кої до­ро­ги? I в да­ле­ку дальше?

- Нi, доб­ра доньцю. Я сьогод­нi лиш здо­лу, з ва­шо­го се­ла, - вiд­ка­зує ста­рий ци­ган, а сам чо­мусь ди­виться пильно на мо­ло­ду дiв­чи­ну, що в ве­ли­ких чер­во­них цвi­тах, мов ру­сал­ка, пе­ред ним опи­ни­ла­ся.

- А зiб­ра­ли дос­та ми­лос­ти­нi в на­шiм се­лi? - пи­тає Те­тя­на i ус­мi­хається на­си­лу, а з ду­шi ра­да би утек­ти вiд стар­ця як­най­скор­ше i най­дальше.

- Доста. Спа­си­бi всiм доб­рим, що спо­ма­га­ють бiд­них. Доб­ре об­да­ри­ли. Не дур­но звер­тав­ся я до них; та i про що хо­тiв я роз­вi­да­ти­ся -