Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Руслан

— Я вдома! — кричу з порога, чекаючи, що Аня, як і раніше вийде мені назустріч. Усміхнеться, сором’язливо опустить погляд у підлогу та дозволить себе обійняти. Саме дозволить, тому що перший крок вона все ще не може зробити.

— І я вдома!

Замість Ані переді мною з’являється мама з впертими в боки руками.

— Поясниш, як вийшло так, що тільки-но я вийшла за поріг, як тут уже мешкає інша жінка.

— Я все поясню, — кажу, сподіваючись, що вона не вигнала Аню.

Я роззираюся навсібіч, зазираю за спину матері, але Ані немає.

— Немає тут нікого, — пояснює мама, — я зустріла твою дівчину на сходах, а про неї від консьєржа дізналася. Ти взагалі думаєш, що коїш? А якби вона винесла нашу квартиру?

— Вона не така!

Знаю, що це звучить кіношно і взагалі недоречно, але я впевнений, що вона нічого б не взяла з нашої квартири.

— Ти себе чуєш, Руслане? Ти бачиш дівчину вперше в житті й вже впевнений, що вона не така? Що з тобою? — голос мами звучить на подив роздратовано.

Не пам’ятаю, щоб колись вона була такою злою та роздратованою. Краєм ока помічаю, що у квартирі влаштований справжній переворот і здивовано здіймаю брову.

— Я дивилася всі заначки, — пояснює мама. — Все на місці.

Наразі мене мало хвилює те, що вона дивилася чи на місці гроші. Я починаю думати, де Аня й чому вона пішла.

— Руслане, ти мене взагалі слухаєш?

— Ні, — відповідаю чесно. — Ти точно не доклала руку до того, що вона пішла?

— Руслане, я зустріла твою дівчину на сходах і то не впевнена, що це була вона. Ти де її знайшов? Вона як моя ровесниця.

Мама явно перебільшує, але продовжує тиснути на проблему віку. Аня старша на кілька років, і я лише закочую очі, не розуміючи, як можна бути такою.

— Що вона робила в моїй квартирі й чому вона старша від тебе?

— Вона старша на кілька років, — пояснюю. — Тут вона була тимчасово. Сьогодні ми з’їжджаємо.

Мама здивовано відкриває рот та не знає, що сказати. Я ж іду в кімнату. Туди, де була вона. Жодної речі не залишила, усе зібрала й пішла. І мої речі зібрала, он, стоять у кутку в сумках. Рішення набрати Аню приходить спонтанно, я дзвоню їй, але вона не відповідає, тому липкий страх розповзається всім тілом. Що, якщо він її знайшов? І забрав? Або змусив піти з ним?

Вона не відповідає. Ні на перший дзвінок, ні на другий, ні на третій. Я швидко беру з підлоги сумку та йду на вихід. Речей тут залишилося ще багато, але я зберу й перевезу їх на квартиру потім, трохи пізніше. Зараз же мені потрібно знайти її.

— Стояти! — мама зупиняє мене на порозі. — Ти розкажеш мені, що відбувається, як давно ти вирішив, що хочеш знімати квартиру, а головне, як тебе обкрутила ця… — вона замовкає, вочевидь, вирішуючи не коментувати далі.

— Її звати Аня, мамо, — кажу їй, розуміючи, що мені не подобається її інтонація. Вона явно налаштована проти й єдине, чого я хочу, щоб мама не починала свої моралі.

— Аня, — погоджується мама. — Ви разом жити зібралися? Як давно ви знайомі?

— Так, ми разом зібралися жити. Знайомі… — я замислююся. — Місяць, напевно.

— А зустрічаєтеся? Давно?

— Ми не зустрічаємося, — хмикаю, взуваючи кросівки. — Мам, я все потім поясню, добре? Приїду й розповім, а зараз мені потрібно її знайти.

— Ти не розповіси, що відбувається? — мама трохи пом’якшує тон.

— Розповім, але пізніше. Я вас навіть познайомлю, чесно.

Взувши кросівки та підхопивши сумку, цілую маму на прощання й виходжу за двері. Я знаю, що мені обов’язково потрібно буде все пояснити, тому що мама просто так це не залишить. Напевно, й батькові зателефонує, розповість, що його син вляпався в історію з жінкою бальзаківського віку. Мені начхати, що вона перекаже батькові, насрати на те, що говоритиме мені. Я не шістнадцятирічний прищавий підліток, який не здатен приймати рішення та залежить від батьків. Думати я буду сам.

З цими думками я дістаюся орендованої квартири: охайна маленька кухня в чорно-білих тонах, спальня з великим ліжком і вітальня з розкладним диваном. Я завбачливо орендував квартиру, де в Ані буде своя кімната. Як би мені не хотілося трахати її до втрати свідомості, цього я собі дозволити не можу хоча б тому, що вона страшенно втомилася від попередніх стосунків. І їй явно потрібен перепочинок, нехай вона і з бажанням відповідає на мої ласки.

Ледве я встигаю переступити поріг квартири, як лунає дзвінок.

Аня.

Три літери, а в грудях щось тьохкає.

Відповідаю й відразу ж сиплю запитаннями, де вона, з ким, чи знайшов її колишній.

Аня в готелі й навіть називає адресу. Гавнюш її не знайшов, тому я видихаю й намагаюся заспокоїтися. Адже це добре? Те, що вона сама? Чи погано, тому що це означає, що вона відмовляється від моєї допомоги та вважає за краще жити сама. Я хочу знати, що думати, але дорогою до готелю не думаю ні про що, просто приїжджаю, на рецепції називаю номер, вони уточнюють, чи чекає клієнт відвідувача, і ледь отримую позитивний кивок — зриваюся до неї.