Читати книгу - "Невинна для мажора, Ольга Суниця"

В двері стукають якраз в ту мить, коли я складаю в сумку свою робочу форму. Я мала досить часу, щоб попрати її і висушити. Сьогодні готуюсь виходити на зміну, тому що більше сидіти без діла не можу.

Швидко біжу відчиняти, можливо це Ігор з новинами про Стаса. Вдосвіта він поїхав в університет, але обіцяв швидко повернутись. Та на порозі стоїть несподіваний гість.

-        Маю до тебе розмову, - сухо говорить Павло Анатольович замість привітання. - Можна увійти?

-        Так, - розгублено відповідаю і даю йому дорогу.

Чоловік проходить всередину і оглядається навколо, наче вперше бачить цю кімнату. Біжу наперед нього і поправляю ліжко, не хочеться, щоб він думав про мене, що я неохайна. Чомусь поруч з ним я трохи нервуюсь, можливо це через його занадто серйозний вираз обличчя.

-        Маєте новини про Стаса? - не стримуюсь, запитую.

Стою навпроти Павла і пальцями хаотично перебираю край светра. Він міряє мене оцінюючим поглядом, ніби вперше бачить і розтягує губи в загадковій посмішці.

-        Хвилюєшся за мого сина?

-        Він через мене потрапив у в'язницю. Я почуваюсь винною. Ви йому допоможете?

-        Допомогти йому можеш ти.

-        Як? - дивуюсь. - Якби я знала, чим можу бути корисною.

Павло підходить ближче і кладе на плече руку. Тепло його долоні бентежить, змушує почуватись незручно. Стас дуже на нього схожий, вони наче дві краплі води. Лише у батька голова вкрита ледь помітною сивиною, а біля очей незначні зморшки.

-        Настю, я не буду ходити навколо і скажу все як є, - промовляє з батьківською турботою. Та я напружуюсь, чомусь не вірю в його доброзичливість. - Я говорив зі Стасом. Я хочу, щоб він направив своє життя у правильне русло, і те що з ним відбувається зараз, мені зовсім не подобається. Та мій син досить впертий. То ж я надіюсь ти розумна дівчина і послухаєш мене.

-        Що ви маєте на увазі?

-        Я хочу, щоб він почав життя з чистого аркушу і для тебе в ньому місця не буде.

Він стискає моє плече довгими пальцями, та я відсторонююсь і відходжу подалі. Його дотик миттєво стає неприємним.

-        Ви хочете, щоб Стас покинув мене?

-        Я йому пропонував, але він відмовився, - незадоволено кривиться. - Тому я прийшов до тебе. Покинь його перша.

-        Ви напевно жартуєте, - не вірю в почуте. - Яка вам різниця до наших стосунків?

-        Зрозумій, дівчинко, ви з ним все одно довго не будете. Погуляєте трохи і йому набридне. Стас такий, не постійний. Потім тобі важче буде з ним розлучатись, але колись це все одно трапиться. Ви різні, вас нічого не поєднує, лише молодість і краса.

Я так розумію, це в нього такий тонкий натяк, що я бідна і він не хоче бачити мене поруч з сином. Очікувано, хоч не думала, що це буде так швидко.

-        Стас не хоче мене покидати, чому я повинна?

-        Інакше він сяде до в'язниці, така моя умова.

Я вражена, як спокійно він це говорить.

-        І ви готові посадити власного сина, - шоковано промовляю.

-        Я надіюсь, що ти не готова його там залишити, - він відвертається від мене та спокійно проходиться по кімнаті. - Коли Соня залишила тебе у моєму домі, я не заперечував. Ти мені не заважала. Працювала собі, заводила нові знайомства, звикала до чужого міста. Але ж ти не думала, що будеш жити тут постійно.

Кидає гострий докірливий погляд в мою сторону.

-        Я це знаю, - червонію. - Я збиралась знайти квартиру, не хвилюйтесь.

-        Ось і чудово, раджу починати як найшвидше, - задоволено посміхається, відчуваю, як всередині все стискається. - Стас вийде на волю лише тоді, коли ти зникнеш з його життя. Нічого особистого, просто я не хочу, щоб мої сини повбивали один одного через тебе.

-        Ви мене виганяєте?

-        Ні, я даю тобі вибір. Хочеш, щоб Стас звільнився — покинь його. Звичайно, якщо тобі до нього не байдуже.

-        І я маю зникнути з його життя та з цього будинку, - підсумовую його слова.

-        Ти правильно зрозуміла, - Павло хоче підійти до мене, але я відступаю, тому він завмирає на півдорозі. - Настю, зрозумій, я проти тебе нічого не маю. Просто я хочу, щоб в моїх синів було нормальне життя, а зі Стасом важко справитись, сама бачиш. Від клубу він відмовився, але не від тебе. Та я не хочу, щоб між ним та Ігорем була ворожнеча через тебе.

-        Я вас почула, - здавлено промовляю. - Я покину ваш будинок чим швидше, тільки витягніть Стаса звідти.

-        Я радий, що ми знайшли спільну мову, - помічаю полегшення на його обличчі. Напевно, він справді хвилюється за сина. - Якщо тобі потрібно, я дам грошей, щоб ти могла влаштуватись.

-        Дякую, але не потрібно, - різко відрізую. - В мене є гроші.

Він здивовано підіймає брови, але нічого не говорить, лише ледь помітно киває.

-        Тоді, дякую, що послухала. Для мене це дуже важливо, - дружелюбно говорить і підходить до дверей. - Щасти тобі.

Павло залишає мене одну і лише зараз я можу розслабитись і знесилено впасти на ліжко. Тіло трясе від образи і липкого відчуття несправедливості. Я відмовилась від Стаса добровільно. Хоча ні, Павло змусив мене. А що інакше могла зробити? Доводити, що ми ніколи не розлучимось? В цьому я й сама не впевнена. Стаса треба рятувати, і я вчинила правильно.

Підриваюсь з місця і оглядаюсь навколо. Треба забиратись звідси негайно. Чим довше буду зволікати, тим важче прийматиму думку, що від сьогодні Стас більше не мій. Можливо для нього це не велика втрата, таких як я, він матиме ще багато. А ось для мене це не легке рішення. Та його свобода важливіша за власні почуття.

Речей в мене не багато, тож вже через пів години валіза заповнена, а я готова вирушати. Хоч уявлення не маю куди піду. Можливо поїду додому, а може зняти якусь кімнатку і влаштуватись на роботу. Так би мовити почати все спочатку.

Форму офіціантки залишаю на ліжку, більше вона мені не потрібна. Та перш ніж вийти з кімнати, пишу повідомлення Камілі, що я звільняюсь і залишаю місто.