Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

— Йдемо? — Барінов різко переводить тему, залишаючи мене в стані здивування. — Чи так і будемо тут стояти?

— Ти знущаєшся? — мої очі округлюються, а брови запитально піднімаються. — Я хочу дізнатися все тут і зараз, якщо вже якимось чином причетна до цього.

  Хочеться ображено тупнути ніжкою, ніби це хоч якось здатне змусити Рому говорити.

Ще виникає передчуття, що він зараз негативно похитає головою, тим самим даючи зрозуміти, що я все не так зрозуміла.

  Цього, щоправда, не відбувається. Навпаки.

— Навіть не уявляєш наскільки, — усміхається він. — Але можеш не витрачати час, Ілоно. Я тобі не скажу. Сама дізнаєшся.

— Та чорт забирай, — вигукую я, бо цікавість пожирає зсередини.

— Ах, так, — вигукую я. — Коли прийде час, вірно?

— Упевнений, з твоєю наполегливістю це трапиться дуже швидко, — він ствердно киває головою і емоції на його обличчі змінюються. 

  Може, я себе просто накручую, але точно вловлюю цю різку зміну. "Він хоче, щоб я дізналася" — думка відлунням лунає в голові.

  Саме тому наважуюся зараз припинити розпитування і продовжити сьогоднішній день як ні в чому не бувало.

  Тепер, коли я знаю про існування якоїсь таємниці, маю всіма силами дістатися істини. Як інакше? 

***

— Здається, з фірмовою вечерею ти в прольоті, — повідомляю йому, щойно ми опиняємося в моїй кімнаті.

  Тут досі пахне лавандою. Нещодавно вичитала, що її запах допомагає заспокоїтися і допомагає при неспокійному сні. Купила олію з лавандою і свічки, щоб "активувати" цю саму олію, так само з її запахом. 

  Переборщила, взагалі. Що ще сказати?

— У тебе тут квіткова бомба вибухнула? — морщиться Рома.

— Може, сісти на кухні? — пропоную, знизуючи плечима, і збираюся відчинити вікно, щоб провітрити кімнату. — Все одно всі сьогодні пізно додому повернуться.

  Наближаюся до вікна і бачу, що воно вже відчинене. Точно. Я зробила це з самого ранку, а в кімнаті досі стоїть такий виразний запах. Здається, він просто вбрався у всі меблі.

— Та годі, — Рома лише знизує плечима і сідає на крісло біля письмового столу. — Приємний запах, хоч і занадто нав'язливий.

— Гаразд, — погоджуюся з ним. — Тоді зроблю нам чай.

— Кава, — встигає вигукнути, перш ніж я покину кімнату. — Якщо є.

— У тебе ж вдома є тільки чай, — мимоволі згадую і піднімаю брову.

— Але ж це не означає, що я не п'ю каву, — відповідає мені, розтягуючи губи в легкій усмішці. 

— Так, точно, — усе-таки йду на кухню і переводжу дух.

  Рома не вперше перебуває в моїй квартирі та кімнаті, але тепер це викликає зовсім нові емоції. Саме тому опинившись сама можу полегшено видихнути.

   "Не тут то було!" — з насмішкою вигукує голос у моїй голові.

— Давай я допоможу тобі, — Рома матеріалізується за моєю спиною. 

  От вже ні! Невже йому обов'язково бути таким привабливим і ввічливим просто зараз?

— Впораюся, — бурчачи собі під ніс, наповнюю чашки цукром і кавою.

— Тоді допоможу донести, — наполегливо заявляє він. — А то обіллєшся окропом, а винним залишуся я.

  "Ох, повір, мені й без цього є в чому тебе звинуватити"

  Занадто часто я почала розмовляти сама з собою.

— Допомагай, раз прийшов, — дозволяю, щойно до країв наповнюю чашки окропом.

  Він заходить у мою кімнату і ставить чашки на письмовий стіл. Думаю, це має на увазі те, що я маю сісти десь поруч.

  Але ні, я й так надто нервовою стаю від його близькості. Саме тому сідаю на своє ліжко, попередньо забираючи чашку зі столу.

— Як скажеш, — Рома знизує плечима.

  Не розумію, до чого він вимовляє цю фразу, адже я зовсім нічого не говорила. Стає зрозуміліше, коли він сідає поруч на моє ліжко.

  От уже точно не розуміє натяків! Чи, навпаки, прекрасно все бачить і тому спеціально грає на моїх почуттях?

  Останнє припущення зовсім не тішить.

— Почнемо? — його спокою можна позаздрити.

  Вже точно, що я не хвилюю його і краплі. Це усвідомлення неприємно відгукується в грудях.

— Так, — ствердно хитаю головою. — На чому ми зупинилися? — ставлю запитання радше самій собі. — Якби магічний кристал міг відкрити тобі правду, про що б хотів дізнатися?

— Безумовно, якусь найбільшу таємницю, що зберігає наш всесвіт, — на подібне Рома відповідає з легкістю.

— Ну, моя відповідь думаю і так ясніша нікуди, — фиркаю і хочу зачитати наступне запитання.

— Ти про що? — не вловлює Баринов.

— Дізналася б про таємницю, яку ти намагаєшся від мене приховати, — вимовляю вголос те, що й без того очевидно.

— Серйозно? — Рома вкрай здивований такою відповіддю. — Так нерозумно витратила б свій єдиний шанс?

— Для тебе може й нерозумно, — кидаю на нього осудливий погляд. — А мене цікавість розриває. Тому продовжимо. Звісно, якщо ти не вирішив зглянутися і розповісти мені все просто зараз.

  Тупа спроба, але завжди варто випробувати удачу. Сьогодні вона вкотре проходить повз мене.

— Продовжуй, — дає свою згоду, проігнорувавши другу частину фрази.

— Гаразд, — втомлено зітхаю і відпиваю гарячого лате. — Чи є щось, що ти вже давно мрієш зробити? Чому ще не зробив цього?

— Зараз мої головні мрії пов'язані зі спортом. Щойно я виконую одну з них, одразу з'являється інша. Упевнений, що цей нескінченний ланцюжок ніколи не скінчиться.

  Я завжди із завмиранням слухаю, як Барінов розповідає про баскетбол. Мене захоплює його відданість своєму вибору.

— Я мрію знайти своє покликання, — відводжу погляд убік, натискаючи самій собі на хворий мозоль. — Чому досі не зробила цього? Не відчуваю в собі того вогню, який бачу в тобі.

— Що ти маєш на увазі? — перепитує Барінов, уважно вдивляючись у риси мого обличчя.

— Ти "гориш" своїм баскетболом. Я відчуваю цей вогонь, коли дивлюся на тебе під час гри, або навіть зараз, коли ти побіжно згадуєш його. Я такого не відчуваю до жодного свого захоплення.