Читати книгу - "Пророчиця"

— Хіба такі як ви хворіють?

І миттю наразився на зустрічне:

— А які це — такі як я?

— Відьми, — сказав — і тут-таки легенько ляпнув себе по губах. — Ну, ви ж бачите майбутнє. Відаєте. Я, наприклад, бачив двох чоловіків, яким ви винесли смертний вирок. Чому ж ви своє нездужання не передбачили, не почали профілактичне лікування… хоча б…

Нарешті вона виявила хоч якісь емоції: Олеся дивилася на Сергія, як на безнадійно хворого.

— Якщо ви покликали мене, аби вести розмову в тому ж дусі, ліпше відразу розійдімося. Не треба мені вашого чаю. Що ж до нібито смертних вироків… не я їх виносила. Доля, від неї не втечеш. Мене це теж стосується: коли доля така — застудитися цими днями, то жодне профілактичне лікування не допоможе.

— Знову ви про долю… Про Матір-Бджолу ще розкажіть.

Мовчки розвернувшись, Олеся швидко пішла геть. Рвучко наздогнавши пророчицю, Сергій міцно схопив її за лікоть, розвернув до себе. Тепер емоції проявлялися повною мірою: її обличчя, ще хвилину тому ніби мармурове, тепер пашіло неприхованою злістю.

— Чого вам іще?

— Ми все ж таки підемо пити чай.

— Це ви так запрошуєте? Сергію, того разу, коли ви з другом були в мене, я побачила, що один із вас має стосунок до реальної влади, і це — явно не ви. Я зараз піду, звідки прийшла, і ви нічого мені не зробите. Вам за себе слід боятися.

Горілий розтиснув пальці.

— Отак навіть?

— Отак, — лють знову змінилася виразом повної байдужості до навколишнього. — Говорила ж — сонце в зеніті. Зараз пік виділення чистої енергії. Я бачу вас дуже добре.

— Що ж ви бачите?

— Давайте і правда чаю вип’ємо, — зітхнула Олеся.

Поруч виявилося невеличке кафе, стандартне як зовні, так і всередині, де їм запропонували «чай чорний, чай зелений, чай фруктовий» і, прийнявши замовлення, принесли чашки з окропом, два пакетики на одному блюдці, чотири запаяні в папір прямокутники порційного цукру, окремо для Горілого — порцію сосисок відварних: зранку він іще нічого не їв.

Олеся кинула собі пакетик у чашку, потицяла ложечкою об денце. Загалом жінка здавалася аж занадто флегматичною — мов і не було вияву несподіваної агресії двадцять хвилин тому. Весь цей час вони мовчали. Пророчиці, вочевидь, зовсім не хотілося починати розмову, а Горілий ніяк не міг наважитися — все ж таки Олеся недвозначно натякнула: наближаються серйозні неприємності.

Використовуючи мовчанку, Сергій швидко впорався з сосисками, відсунув тарілку, кинув і собі пакетик чаю в окріп, підняв чашку, закликав свою супутницю:

— Давайте мирову. Я просто… — далі він не знайшов слів, замість них простягнув чашку, цокнувся з Олесиним чаєм.

— Просто — що? — знову запитала жінка, і Горілий вкотре відзначив: вона постійно намагається зловити його на слові, навіть не намагається — таки ловить.

— Не знаю, як сказати…

— Давайте, я за вас усе скажу, — Олеся зробила великий ковток, прокашлялася. — Правда, десь протягло… Я живу на цьому світі, Сергію, і в цьому місті. Харчуюся не святим духом, читаю пресу. Коли фотографію вашого друга Андрія в міліцейський формі надрукували в газеті, розказуючи про трагічно загиблого під час виконання службового обов’язку офіцера міліції, я чомусь так і знала — ви почнете мене шукати. Вас вразила не нагла смерть, кожна людина повинна чекати на свій фінал. Не застрелять, то машина зіб’є, чи в річці потоне, чи на голову цеглина впаде…

— Оптимістка ви, нічого сказати.

— Нічого й не кажіть, — Олеся крутила чашку в руці, й Горілий чомусь звернув увагу — нігті її без манікюру, охайно підстрижені, але руки не надто доглянуті. — Міліціонера завжди може застрелити або штрикнути ножем бандит. Якби перед цим я не побачила біля вас смерті й не сказала про це, ви ставилися б до всього, що відбулося, зовсім інакше. Друзі люблять мститися за друзів — тільки мститися нема кому, вбивця поніс покарання, і в цьому я теж вбачаю руку долі. Хоча й ніколи в житті не бачила того, хто вистрілив у вашого друга. Ось чому ви не знаходите слів, Сергію. Ось чому ви шукали мене знову: волієте знайти пояснення тому, чого навіть я пояснити не можу.

— Ви говорили про мене, — нагадав Горілий.

— Так. Ви впевнені, що хочете це чути?

— Поки що я ще нічого не почув. Крім попередження: «Вам за себе слід боятися».

— Біля вас смерть, Сергію.

Пророчиця сказала це буденним тоном. Так, як досвідчений лікар повідомляє хворому: «У вас рак, але рідним вашим ми нічого не скажемо». Довкола далі тривало розмірене конотопське життя. Хтось замовив розчинної кави, хтось уже вирішив пообідати під сто грамів, замовивши сосиски, картоплю фрі й капустяний салат, за вікном ходили люди, заклопотані маленькими суспільними і величезними власними проблемами. Нікому не було діла до Сергія Горілого, який, за словами пророчиці, мусив ось-ось померти.

— Як це розуміти? — вичавив із себе Горілий, відсунувши чашку — захотілося не чаю з пакетика, а горілки — з пляшки, ще краще — просто з горлечка.

— Все не так, як здається, — Олеся говорила так само спокійно, навіть зробила ще один ковток чаю.

— Нічого собі. Ви мене тільки-но поховали, а тепер — не так, як здається? — Сергієві хотілося вибухнути, проте тіло раптом ніби скувало кригою, мороз пробіг шкірою, мов розряд електричного струму.

— Ви не дослухали. Смерть загрожує вам тільки тут, у цьому місті. Ви, як я відчуваю, могли померти раніше. Тільки вчасно забралися подалі від Конотопа, не були тут кілька років. Ваш друг не міг уникнути смерті, як показав час. Ви — можете. Їдьте звідси якнайдалі, Сергію. Тікайте. Це містечко — не для вас, тут ваша погибель, так написано у вас на роду. Я все це побачила, не хочете — не вірте.

— Прямо так, підвівся і пішов?

— Вам тут небезпечно лишатися. Не питайте чому — я не знаю. Я не можу назвати ваших ворогів, день і час вашої смерті, спосіб, у який у вас заберуть життя. Знаю тільки: смерть буде наглою, але вона загрожує вам тільки в межах Конотопа. Тікайте звідси, вас же тут нічого не тримає. Рятуйте своє життя — і житимете довго та щасливо, це я теж бачу, Сергію.

Тепер вона перейшла на гучний шепіт, дивилася Горілому просто