Читати книгу - "Останнє бажання"

— Викапаний відьмак! — засміявся поет, а Лілє, як здалося Геральту, ледь помітно усміхнулася.

— … Хоча відьмак вельми похітливий і до золота ласий, — мимрила бабка, мружачи очі, — не давати оному більше як: за утопця срібний гріш або півторак. За котолака: срібних грошів два. За вампіра: срібних грошів чотири.

— От часи були, — мугикнув відьми́н. — Спасибі, бабко. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова і що тая книга про дідька оповідає. Тим разом більше я б хотів почути, цікаво мені, який спосіб ви проти нього ужили.

— Обережно, Геральте, — захихотів Горицвіт. — Починаєш впадати в той жаргон. Це заразна манера.

Бабка, ледь стримуючи дрижання рук, перегорнула кілька сторінок. Відьми́н і поет схилилися над столом. Справді, на гравюрі фігурував метальник кульок, рогатий, волохатий, хвостатий і злісно усміхнений.

— Дідько люб диявол, — продекламувала бабка. — Також рокитою чи сільваном званий. Проти німини, себто худоби і домашнього птаства, шкідник великий і надокучливий. Як хочеш з поля його вигнати, тако учини…

— Ну, ну, — обізвався Горицвіт.

— Візьми горіхів одну пригорщу, — тягнула далі бабка, водячи пальцем по пергаменті. — Візьми такоже кульок залізних пригорщу другу. Меду кадовбик, дьогтю другий. Мила сірого бочівку, тварогу другу. Коли диявол сидить, піди нічною порою. А їсти почни горіхи. Враз диявол, котрий лакомий є, прибіжить і спитає, чи добре. Ти ж йому дай кульки залізні…

— А щоб вам грець, — обурився Горицвіт. — Щоб вас покорчило і покрутило…

— Тихо, — сказав Геральт. — Ну. Бабусю, далі.

— … Зубів надламавши, диявол, обачивши, як мед їсиш, такоже меду запрагне. Дай оному дьогтю, а сам тварог їж. Почуєш скоро, як дияволові всередині бурчить і корчить, але виду не показуй, якби й нічого. А схоче диявол тварогу, дай оному мила. Після мила напевно диявол не здержить…

— І дійшли ви до мила? — перебив Геральт із кам’яним обличчям, обернувшись у бік Дхуна і Кропивки.

— Та де там, — застогнав Кропивка. — Лишень до кульок. Ох, пане, завдав він нам бобу, коли кульку куснув.

— А хто ж вам казав, — розлютився Горицвіт, — давати йому стільки кульок? Пише в книжці, щоб тільки пригорщу. А ви йому мішок оних кульок дали! Ви ж його амуніцією на два роки, вважай, спорядили, дурні ви!

— Обережно, — усміхнувся відьми́н. — Впадаєш у жаргон. Це заразно.

— Дякую.

Геральт різко підняв голову, подивився в очі дівчини, що стояла біля бабки. Лілє не відвела погляду. Очі мала світлі танесамовито блакитні.

— Чому ви приносили дідькові у жертву зерно? — запитав він гостро. — Адже видно, що він — типове травоїдне.

Лілє не відповіла.

— Дівчино, я тобі задав питання. Не бійся, від розмови зі мною не шолудивіють.

— Не питайте її, пане, ні про що, — обізвався Кропивка з виразним неспокоєм у голосі. — Лілє… Вона… Вона дивна. Вона вам не відповість, не змушуйте її.

Геральт далі дивився в очі Лілє, а Лілє далі не відводила погляду. Він почув дрижання, що бігло по спині, виповзало на карк.

— Чому ви не пішли на дідька з дрючками і вилами? — підняв він голос. — Чому не розставили тенет? Якби ви тільки захотіли, його цапина голова вже б стирчала на кілку, як опудало від ворон. Ви попереджали мене, щоб я не намагався його вбити. Чому? Це ти їм заборонила, Лілє, правда?

Дхун встав із лави. Головою він сягав майже до стелі.

— Вийди, дівко, — буркнув. — Забирай бабку і йдіть звідси.

— Хто вона, мосьпане Дхуне? — продовжив відьми́н, коли за бабкою і Лілє зачинилися двері. — Хто ця дівчина? Чому ви шануєте її більше, ніж ту кляту книгу?

— Нич вам до того, — Дхун глянув на відьми́на і в цьому погляді не було приязні. — Ви мудрих жон у себе в містах гоніть, у себе кострища розкладайте. У нас не було такого та й не буде.

— Ви мене не зрозуміли, — холодно промовив відьми́н.

— Я й не силувався, — відбуркнув Дхун.

— Це я помітив, — процідив Геральт, теж не намагаючись вдавати сердечності. — Але прошу вас, мосьпане Дхуне, зрозуміти одну важливу річ. Нас усе ще не зв’язує жодна умова, я все ще не маю ніяких зобов’язань перед вами. Ви не маєте підстав думати, що купили собі відьми́на, який за срібний гріш-півтора зробить те, чого ви зробити не вмієте. Або не хочете. Або вам заборонено. Отож ні, мосьпане Дхуне. Ви ще відьми́на не купили і не думаю, щоб це вам вдалося. Не з вашою нехіттю до розуміння.

Дхун мовчав, міряючи Геральта похмурим поглядом. Кропивка відкашлявся, покрутився на лаві, шурхаючи постолами по долівці, потім різко випростався.

— Пане відьми́не, — сказав він. — Не сердьтеся. Скажемо вам, що і як. Дхуне?

Староста кивнув головою на знак згоди, сів.

— Як їхали-сьмо сюди, то-сте виділи, як тут все росте і які тут врожаї удаються. Таке тут росте, що де-інде знайти трудно чи й зовсім нема. У нас розсада і насінне зерно — річ великая; і данину тим платимо, і продаємо, і вимінюємо…

— А що це має спільного з дідьком?

— Має. Дідько раніше тільки бешкетував і дурні фіглі собі строїв, аж тут почав зерно красти, і то побагато. Ми спершу носили-сьмо йому потроху на камінь в коноплях, думали, нажереться і вспокоїться. Та й що: крав далі, аж тріщало. А коли почали-сьмо запаси від нього ховати по гамазеях і шопах, на три спусти замкнених, то ошалів, пане, рикав, бекав, «ук-ук» гукав, а коли він «ук-ук», то ліпше дати ногам знати. Грозив, що…

— Піймає та й виграє, — втрутився Горицвіт, зухвало усміхаючись.

— Це теж, — притакнув Кропивка. — Та й про червоного півня згадував. Довго розказувати, як не міг красти, то зажадав данини. Наказав собі зерно й інше добро цілими міхами носити. Отоді ми розізлилися і хотіли йому хвостатий зад перетріпати. Але…

Кметь кашлянув, опустив голову.

— Не треба крутити, — раптом обізвався Дхун. — Зле-сьмо відьми́на оцінили. Кажи все, Кропивко.

— Бабка заборонила дідька бити, — швидко сказав Кропивка, — але знаєм, що то Лілє, бо бабка… Бабка тільки те повторює, що їй Лілє каже. А ми… Самі знаєте, пане відьми́не. Ми слухаємося.

— Я помітив, — Геральт скривив губи, вдаючи усмішку. — Бабка вміє тільки бородою трясти і мимрити текст, якого сама не розуміє. А на дівчину ви так витріщаєтеся, ніби на статую богині, в очі їй не дивитеся, але намагаєтеся вгадати її побажання. І виконуєте ці побажання, як накази. Хто вона така, ця ваша Лілє?

— Таж ви вгадали, пане, віщунка. Мудра, значить. Але не кажіть