Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Уйма посміювався. Попіл країни вулканів присох до його шкіри, і людожер був схожий на чорного дева, персонажа східних казок.

* * *

Ми проспали майже цілісінький день, заховавшись у гаю біля підніжжя пагорба. Я б спала й ніч, і весь наступний день, але Уйма розбудив мене.

Виявляється, Максиміліан, який встав раніше за всіх, уже наловив риби, розклав багаття й запік у золі рибу. Мені видалася підозрілою така запопадливість, я про всяк випадок перевірила посохом, чи не отруєна їжа. Але — ні.

— Ходімо за Печатку, — сказав Максиміліан Уймі, коли від його улову залишилися самі тільки кості й плавці, забруднені золою. — Зле гнівити долю. Ходімо. Будь ласка.

На відміну від принца-саламандри, некромант визнавав за головного тільки Уйму і більше нікого. Навіть після мого нічного польоту.

Уйма ворухнув товстими пальцями:

— Ми візьмемо тебе, не бійся. Тільки ще не все.

— Не все?! — некромант мигцем глянув на принца-саламандру, який задумливо пересипав з долоні в долоню гарячі вуглини. — Що ж іще?

— Замок будемо здобувати, — пояснив людожер. — Принца-деспота захоплювати в полон, замикати в колодки, вести за Печатку.

Максиміліан заметеляв головою від цілковитого розпачу. Зметнулося колись біле, а тепер брудне й закудлане волосся:

— Ну що за чортівня?! Хоч зі шкури лізьте, хоч як чаклуйте, хоч як боріться, знову вас схоплять, посадять до кліток, відберуть ключ!

— Не схоплять, — Уйма дивився на мертвого Майстра-Генерала. — Ти, замість пхикання, подумав би краще, із чого нам військо зробити.

— Що може ваше військо?! — Максиміліан мало не плакав. — Кажу ж — пробували вже! Це суцільний камінь, його не проб’єш, не підірвеш, нікуди облогові драбини закинути, нікуди тараном бити… І з чого ти взяв, що він, — некромант кивнув на мерця, — встане?!

— Останній бій, — неголосно сказав Уйма. — Повинен.

— Агов, — Максиміліан повернувся до принца-саламандри, — він у вас хоч раз воював?

Я махнула посохом: іскра, досить велика, клацнула некроманта по башці, затріщали світлі патли, запахло смаленим.

— Ти! — Максиміліан скинувся, зло блиснув очима. — Ти що?

— Шанобливіше поводься з нашим гостем, — сказала я холодно. — Звертайся «ваша високосте» і вставай при цьому, зрозумів?

Некромант глянув на Уйму. Людожер добродушно оскалився:

— Має рацію наш маг дороги. Будь чемнішим, синку.

Максиміліан подивився на мене з такою ненавистю, що мені стало не по собі.

Принц-саламандра, мов і не було нічого, підкинув у багаття соснових гілок. Від вугілля зайнялася спершу глиця, потім тонше гілля, і навіть товсті сучки затріщали у вогні.

— То з чого ми зробимо військо? — знову запитав Уйма.

Мені в руку мов розпечена голка вп’ялася. Я підстрибнула: мураха! Величезна руда мураха, і ще кілька повзуть по коліні. Не вистачало ще, щоб вони залізли під одяг!

— Навіщо нам руйнувати твердиню, якщо можна пробратися з підземелля? — запитала я, розтираючи місце укусу.

Некромант і людожер одночасно подивилися на мене.

— Із Соляної Безодні? — з жахом запитав Максиміліан.

— Щоб звільнити принца-бранця, замок треба брати штурмом, а не хитрістю, — меланхолійно зазначив Уйма. — І ще… Хіба у ту дірку чимале військо пролізе?

Я згадала вузький підземний хід у склепі повішеного короля Вирвиока.

Максиміліан схрестив руки на грудях:

— Кепські ваші справи. Замок ви не здолаєте, а якщо й здолаєте, то деспота живим не захопите. А якщо захопите — все одно ж вам треба п’ять принців! П’ять, а не три! Яка різниця, добудете ви деспота чи ні? Ви все одно програли, то навіщо ж дарма ризикувати?

Уйма ощирився. Блискавичним рухом ухопив некроманта за комір:

— А ось зараз ми тебе насіннячком правди нагодуємо й подивимося, навіщо. Не може такого бути, щоб інших принців в околиці не було!

Я покосувала на принца-саламандру. Мені було незручно, що все це відбувається при ньому, але він наче не зважав: заліз в багаття, сів, схрестивши ноги, і задумався, зрідка ловлячи губами іскри. Думав про рудоволосу наречену?

— Усе буде гаразд, — сказала я саламандрі. Той розгублено посміхнувся.

— Давай, — Максиміліан звивався, намагаючись вирватися із чіпких обіймів людожера, — годуй, запитуй! Не знаю я нічого, тільки…

— Тільки що?

— Тільки принца-чуму, — Максиміліан приречено обвис, і Уйма його випустив. — Ідіть, шукайте чуму на свою голову. Тільки залиште мені ключ від Печатки, бо коли ви з ним зустрінетеся, вам уже ключ не знадобиться!

І некромант захекав з таким виглядом, наче от-от умре від розчарування. Принц-саламандра потягнувся з багаття, взяв товстеньку гілку, підмостив під себе, щоб веселіше палало. Він, як і раніше, робив вигляд, ніби наша розмова його ні крапельки не стосується.

Я пригадала принца-бранця. Як він сидить у темряві й розмовляє сам із собою, щоб не забути людську мову. А на підлозі під його кліткою шурхотять смужелиці, величезні чорні жуки. «Я приречений… Я зістарюся в цій клітці…»

— Усе одно нам треба штурмувати замок, — почула я свій голос. — Хоч би там що. Я сама візьму посох і…

Максиміліан огидно хіхікнув. Мені вкотре захотілося вперіщити його по голові.

— Я теж піду, — раптом сказав принц-саламандра. Я здригнулася від несподіванки. Принц сидів у багатті, поклавши руки на коліна, у зелених очах грало полум’я. — Щоправда, я ніколи не штурмував замки. Не доводилося. Але я візьму зброю й піду разом з Ліною.

— Спасибі, — у мене горло сперло від подяки. — Але розумієте, ваша високосте…

— Ідемо разом! — гаркнув Уйма так, що ми з некромантом аж підстрибнули. — Я так і знав, що його високість виявиться гідною людиною!

— Але, Уймо, ми не можемо… — почала я.

— Ми повинні! — людожер дико блиснув очима. — Переможемо ми чи вмремо, але ми підемо до кінця й зробимо все, щоб обіцянку Оберона було виконано! А якщо нам знадобиться принц-чума — притягнемо й чуму!

— Який хитрий цей Оберон, — промурмотів Максиміліан, відповзаючи про всяк випадок подалі від Уйми. — Обіцяв же сам, а виконувати його обіцянку…

Уйма потягнувся, щоб ухопити його за ногу, але завмер на півдорозі. Він дивився кудись мені за спину. Не люблю я таких поглядів.

Посох був уже в мене в руках. Я підхопилася, обертаючись…

— Брати!

Майстер-Генерал, голий до пояса, зі спицею, що досі стирчала з грудей, сидів на опалій глиці. Погляд його холодних, ще зовсім недавно мертвих і нерухомих блакитних очей, зупинився на мені. Колишній мрець так само невиразно додав:

— І сестри. Я з вами, а значить, ми переможемо. Якщо у вас… А до речі, чи є у вас хоч якесь військо?

* * *

— А ще можна збити такі штуки з дерева, на чотирьох ногах, на чотирьох цвяхах. Облити смолою й підпалити. І нехай вони біжать попереду, а стражники від