Читати книгу - "Перламутрове порно"

Ми під'їжджаємо за вказаною адресою (о, диво, навіть мій топографічний кретинізм не став нам на заваді), нас зустрічають і дають ключі. Мучачіки нічого не розуміють, і тим краще для них.

— Оп-па, яка квартирка! Ґотіка! — сміється Івонка.

— М-да, мрачно… — каже Томка.

Чорнявчик, знайдений на вулиці, цілує Івонку в шию і навряд, чи помічає зміну обстановки. А обстановка тут таки мажорська, хоча й доволі інфернальна. Цікаво, хто ж запіздячив собі таку квартирку в центрі міста? Я беру нашого хлопчика за руку й заводжу в одну з кімнат. Обережно вмикаю світло -докручую його регулятор, щоби не було за-яскраво. Ну, щось таке… Майже червоне світло. А ліжко таки велетенське.

— Подобається? — я розшпиляю його куртку і скидаю її на землю. Хлопчик майже не дихає.

— Абсент! Абсент! — волає Івонка звідкілясь із — я так гадаю — кухні, брязкаючи пляшкою з мого наплічника.

— Не модна ти, Івонко! — сміюся я. — Але вже давай, зроби…

— Я… я не буду… — пробує протестувати хлопчик.

— Будеш. — лагідно кажу я. Тома кудись зникла. Хоч би не втекла взагалі, холєра мала.

— Це той, що ти з Праги привезла? — Івонка заносить нам келішки. Вона бадяжить цю отруту з зимною водою.

— Він. Мав би бути справжній.

Я беру собі і даю хлопчикові. Він вагається. Я відставляю своє питво набік і розстібую кілька ґудзиків його сорочки. Гм, таки перфектна шкірка. Розстібаю всі ґудзики. Зовсім легко проводжу нігтем від його кадика до низу живота. Він тремтить і майже не дихає. Треба би з ним обережно — хлопчик уже впізнав свою омріяну атмосферу. Принаймні, відображення її в моєму сприйнятті і рикошет мого сприйняття від об'єктивних можливостей столичного ринку помешкань.

— Катакано, невже?…

— Вже, вже! — я різко ступаю крок назад, перед тим штовхнувши його на ліжко й підхопивши свій зеленавий напій. Ступаю той крок у коридор, гучно захряснувши двері. Там на мене ошелешено дивиться Тома, зі своїм келішком у руці.

— Знаєш, що… — якось хрипко кажу я. — Ану дай свою склянку.

Вона дає.

— Перед тим, як ти підеш туди і зробиш те, що зробиш, зауваж одне: я помилилася. Очі в нього зовсім не собачі і не темні. Очі в нього — як оці наші два келішка з абсентом. Небезпечні і зелені.

Решту ночі я, здається, плачу. Моє ліжко прогіркло, мої дії — туйон [103].

Коли до нас прийшла Неділя Прощення, остання неділя перед Великим Постом, Аскольд сказав, що за все мене вибачив.

— А по-справжньому?

— А по-справжньому не вибачив.

Тож тепер, якщо я нагло помру, доведеться валанцатися по землі безпомічним привидом. Що ж, буду художньо скреготати зубами.

Але вибачення в Аскольда я просила щиро. Я насправді дуже погана подруга, дівчина я нікудишня, я тиран і ходяча заразна депресія. Але зараз я щира. Щиріша за ці жовті й голубуваті лампочки в метро. Щиріша за гілки дерев, що, як скріпки, скріплюють докупи білий напівмертвий сніг і золото-кавове напівмертве небо. Чи скоро вечір?

— Не скоро, — каже мій друг. — якраз встигнемо зайти кудись випити коньяку.

Я не хочу коньяку, і він це знає. Я хочу йти цим снігом і не дивитися під ноги. Або дивитися під ноги, але дуже пильно. Аж до болю сприйняття. Дивно. Добре. Я не безнадійна. До мене повернулися колишні відчуття світу. Мокрі трамваї, останні погляди бруківки тобі в слід, посмішка безокого темношкірого янгола на щойно купленій брошці. А може, це значок. Я не знаю різниці.

Болюча краса події у відсутності цієї події. Немає загальновинюханої інтриги, зав'язки-кульмінації-розв'язки, а є лише купа мікросюжетів. 1 Життя, як і хорошу книжку, треба жити так, аби могти відкрити його на будь-якій сторінці і не почувати жодної втрати. Щоби не треба було вертатися назад. 1 щоби, навіть якщо й хочеться забігти наперед, знайти в собі силу, а в моменті вартість, аби залишитися там, де ти є, і просунутися тоді, коли воно треба. Не стриміти на місці і не скакати туди-сюди, як водяна блоха.

Чорний ангелик на площині, що мала би бути прямокутником, такий зворушливий. Але далеко не безпомічний. Пам'ятаю, такого ж — дуже схожого, принаймні, бо янголи не бувають серійного виробництва, навіть ті янголи, що на значках — я подарувала Віці. В останній день її перебування в нашому місті.

— Знає, що дарувати… — посміхнулася тоді вона до Аскольда. Трохи кривувато, може, але задоволене. їй припав до душі той ангелик-афроамериканець. А може, посміхнулася вона тоді зовсім і не криво. Просто вона сама себе вважала «чорною», писала інфернальні віршики і відловлювала галюцинації. Ех, я й сама часами заздрю людям, що застрягли у вісімнадцятирічному віці. Так радісно інколи дістати з глибокого наплічника яку-небудь із переломних модельок світосприйняття. Втім, скільки їх там у нас іще буде до смерті? Багато. 1 щоразу інші. Ну, тим і краще. Бог же не дурний — робив нас по поняттям.

Як би там не було, а з приходом до її власності чорного ангелика на помаранчево-зеленій брошці, Віка назавжди покинула думку про моє вбивство.

Одного дня моя свідомість згасне

Одного дня моя свідомість згасне

Одного дня моя свідомість згасне

Одного дня моя свідомість згасне

І тоді… нічо так.

[104]

Катакана Клей, особа 23 років, їхала собі кудись прямо. На своєму потворно-синьому ягуарі. Якщо вона кудись і повертала, то вибирала праві повороти. Таким чином у неї мало вийти замкнуте коло. Таке ж саме, до речі, вийшло би й у випадку з лівими поворотами. Але зараз вона вибирала найпростіший шлях. Пасивний і фаталістичний — не пригальмовувала, не включала двірників, не намагалася відрізнити вогні світлофорів від сіті-лайтів.

Катакана Клей, поміж тим, мала цілком визначений пункт призначення. Якийсь там супермаркет.

— Холєра. Як же там по-японськи «буття одним»? Чогось це згадується тільки на пустій дорозі.

Самотність — це дар. Але, як і будь-яка коштовність, вона має потрапляти у правильні руки. Тому, хто здатен її витримати, пройти через її випробування і витягти з її серця камінь-самоцвіт. Потрапивши до слабака, самотність розтлумлює його, як комашку. Потрапивши до людини середньої сили, вона тріпає її туди-сюди, вона їй як чистилище, вона ще довго не може вирішити, скинути середнячка в купу роздушених чи винести на твердиню до