Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— А залози Гера не видалив?

— Ні. Казав, що боїться до неї доторкатися, не те що різати.

— От і чудово, — жінка подарувала Русланові солодкий вдячний поцілунок. — Ти постарався на славу!

— І головне, дешево! — поспішив додати Руслан. — За дві штуки всього. Якби не в Гери, він усе-таки мені зобов’язаний, це було би штук вісім, не менше.

О дев’ятій годині ранку Нержину подзвонила Маргарита.

— Ми дізналися ім’я директора «Кетера». Такий собі Давид Ісакович Аршкришер. Емігрував з Радянського Союзу в 1982 році разом із сім’єю.

— Аршкришер? Дуже цікаво. Наскільки я розумію, не найпоширеніше прізвище?

— Аж ніяк. А що?

— Поки що нічого, — із глибин натренованої пам’яті Нержина сплив один Аршкришер. Але він не зважувався повірити в удачу і тому не поспішав поділитися з Маргаритою своїми підозрами.

— А скільки років цьому Аршкришеру?

— Років? Ну, не знаю…

— А його фотографії ви не роздобули? — з надією запитав Нержин.

— Шацький намагається.

— Додайте ще: нехай постарається роздобути фотографії його самого і його батька. Якщо останній ще живий, звичайно.

— З вами цікаво працювати, Сергію, — пробурмотіла Маргарита. — А бабуся Давида Аршкришера вас не цікавить?

— Цікавить. Але якщо мої здогади правильні, бабусі його ми не дошукаємося, бо вона мертва вже майже шістдесят років.

— Ви що, знаєте це сімейство?

— Не впевнений, — ухилився Нержин. — Словом, Маргарито, я не жартую: головне — фотографії. Добре?

— Я скажу Шацькому, щоб спробував зняти усіх, кого тільки знайде.

Незважаючи на скромні розміри, сховище 209 уміщало десятки тисяч справ. Десь серед них зберігалася справа якогось Аршкришера — ім’я і по батькові Нержин пригадати так і не зміг.

Єдине, що він пам’ятав — Аршкришер був якось пов’язаний із утечею з гауптвахти радянської військової комендатури в Магдебурзі в 1953 році.

Незабаром перед ним лежали стоси справ, що стосуються антирадянського повстання в НДР, 17 червня 1953 року.

Так… Повідомлення патрулів, заворушення, теракти, саботаж, оперативне зведення по Магдебургу за 15 червня 1953 року… Зведення за 16 червня… Ось. «Увечері 16 червня за порушення комендантської години затримано 28 чоловік». До цього повідомлення прикріплено папірець: «Докладніше див. арк. 2387».

Усі, за винятком одного, — громадяни Німецької Демократичної Республіки. І серед них — громадянин СРСР, Аршкришер І. Л.

Нержин піднявся і пройшовся взад-вперед по сховищу, щоб трохи розім’ятися. Це що ж виходить? Наш клієнт — Давид Ісакович. Цей — І. Л. Виходить, директор фірми «Кетер» — син того Аршкришера, арештованого в Магдебурзі. Втім, саме по собі це нічого не означає.

Нержин зрозумів, що муситиме провести в архіві ще не одну годину.

З вікон білого «Шевроле» відмінно проглядався ґанок під’їзду з будкою охорони, вікна квартири клієнта і всі підходи до будинку.

Нарешті вони побачили «свого» хлопчика, який неквапом прямував до під’їзду із пластиковим контейнером у руках.

Учора жінка детально проінструктувала Льоту, як слід виконувати роль посильного. Особисто купила йому формений костюмчик, малинову краватку і бейсболку.

Тепер, після перукарні, сауни і косметичного салону, хлопчик з учорашнього обшарпанця перевтілився в улюбленого синка роботящих, але не дуже багатих батьків, який заробляє собі на морозиво.

— Я із фірми «Серпент-сервіс». Приніс замовлення в квартиру номер шість. Бенгальська морська змія, шошан звичайний. Залози видалено, — без запинки відрапортував Льоша і поставив пластиковий контейнер перед охоронцем.

Стрижений «під нуль» чолов’яга подивився у свої папери.

— Ага, є таке. Давай сюди свою кобру, я зараз піднімуся і сам передам.

— А розписатися? Розпишіться осьде, що замовлення прийнято! — хлопець підсунув охоронцю відомість. — Мені ж потім звітувати!

Охоронець знехотя поставив закарлюку в бланку і передав його хлопчику.

— Ну, я пішов. До побачення, дядечко.

Жінка, звісно, не могла чути цього діалогу. Але з того, що вона бачила, випливало, що все йде відповідно до розробленої схеми.

Руслан подивився на годинник. Поки вони вкладаються хвилина в хвилину.

— А ти впевнена, що клієнт зараз удома, а не де-небудь по дівках скаче? — запитав Руслан. — А то неохота сидіти тут три години.

— Жодних сумнівів, — сказала жінка.

Чекати довелося відносно недовго. За сорок хвилин, пронизливо завиваючи, до будинку підкотила «Швидка допомога» — спеціально обладнаний медичний автобус «Мерседес».

— Ну, здається, почалося, — Руслан нетерпляче потер руки і закинув у рот жувальну гумку.

Ще через п’ять хвилин двоє лікарів викотили з під’їзду візок, на якому лежав клієнт у домашньому халаті і пантофлях. Очі його були заплющені, обличчя бліде. Ще один лікар ніс крапельницю, трубка якої губилася під рукавом халата