Читати книгу - "Страта"

Семироль пояснив:

— Не ти... Це ота, що виспівує. Після одного із найяскравіших, найдовших та найбільш тоскних шлюборозлучних процесів.

Ірені стало шкода співачку. Вона давно навчилася не здригатися при слові «розлучення», але повністю забути це слово у неї, мабуть, навряд чи вийде.

Семироль обернувся. Глянув на Ірену через плече. А вона мимохіть торкнулася власної шиї. Саме того місця, де пульсувала сонна артерія.

Семироль скептично посміхнувся. Ірена зрозуміла, що має безглуздий вигляд — але вдіяти вже нічого не могла.

— І на чию ж користь завершився процес? — з цікавістю запитав Нік.

Семироль перемкнув станцію. Пурхотливий голос співачки змінився чуттєвим баритоном, який, на щастя, співав без слів.

— На мою користь... Адже мені заплатили потрійну ставку. А загалом... і вона, і чоловік програли. Ось Ірена розуміє, про що я кажу... Ви ж розлучалися свого часу з Анджеєм, Ірено?

Вона вдала байдужість. Інша річ, що перед Семиролем прикидатися марно...

— Яне, — почула вона власний голос, — ви віддаєте перевагу цивільним справам чи кримінальним?

— Я фахівець широкого профілю, — серйозно відповів Семироль.

— А вам траплялось... уберегти від вироку справжнього злочинця? Вбивцю? Про якого ви знали, що він винен?

— Так, — сказав Семироль після паузи. — Траплялося.

Нік шумно зітхнув:

— Яне, я щосили намагаюся створити романтичний образ благородного адвоката... Відвертість прекрасна, але ж Ірена може неправильно зрозуміти...

— Ірена правильно зрозуміє, — Семироль підвівся. — Я професійний лицедій, але з Іреною намагаюся бути відвертим. Вірите ви чи ні, але я не звик бачити в людях тільки донорів з резервуарами червоної рідини... І залиште у спокої свою шию. Їй нічого не загрожує.

«Зате загрожує дечому іншому», — ледве не вирвалося в Ірени.

Та коли ця фраза спала їй на думку, Семироль уже пішов — залишивши камін із рештками жаріні, деренчливу магнітолу і Ніка, що докірливо зітхав.

...Того літа у неї все виходило.

Здивовано переглядались екзаменатори: студентка Хміль, яка раніше встигала, тепер не знала до пуття жодного білета — і це не заважало їй відповідати так легко і переконливо, що в залікову книжку падали одна за одною повноцінні четвірки. Заздрісно зітхали подруги; навіть розхожий жарт: «А що ви думаєте про смертну кару?» вже не зачіпав Ірену і не змушував червоніти. Її непередбачуваний чоловік, кращий із чоловіків, тепер належав лише їй.

Те літо, якщо вже гарненько пригадати, було холодне, сіреньке і сльотаве. Рятуючись од світу і прагнучи усамітнитися, молодята поставили намет на березі безлюдного озера. Чому ж в Ірениній пам’яті те літо назавжди залишилося сонячним? Несамовито верещали коники, погойдувалися білі мітелки трав. А яка екзотика була на мілині, звідки Анджей тягав дрібненьких карасиків «на рекорд», за хронометром!

Одного вечора на їхній намет натрапили місцеві любителі пригод — мисливці за закоханими парочками. То був утілений кошмар туристів, котрі воліли селитися гучними таборами, аби не наражатися на небезпеку ось так, серед ночі, виявивши біля свого багаття десяток насмішкуватих пик... Яким раптовим і холодним був її страх, коли Анджей, не перестаючи всміхатися, не змінюючи навіть пози, витягнув із-під пахви маленький чорний пістолет і відразу ж, без попередження, пальнув у повітря. О, як тріщали гілки на шляху втікачів-хлопців! І відразу ж після цього він владно потягнув її в намет, а вона, все ще здригаючись, благала перечекати, перебратися ближче до людей...

І вона перестала боятися. Відразу й назавжди. А яке свято вони влаштували на світанку — з купанням у теплій, що парувала, воді, з диким вереском і бризками, і знову ж таки — з коханням — у піску, на мілині (ото дивувалися пуголовки).

Значно пізніше вона збагнула, що, виявляється, кожен вечір біля вогнища і щоночі в наметі Анджей тримав під боком заряджений пістолет (спритно приховуючи цю побутову подробицю від юної щасливої дружини).

Але якщо вона не була щаслива того літа — то що ж таке узагалі щастя?..

— ...Подобається, так? Ось так — подобається? Любиш? Іди сюди, моя хороша... Ось так. О-о-ось...

Ірена обережно зазирнула в прочинені двері. Невисока жінка в чорній брезентовій куртці упадала біля великої вгодованої корови — чухала за вухом, обгладжувала дивно чисті коров’ячі боки, мало не цілувала її. Потім, ногою підсунувши порожню дійницю, сіла на ослінчик і, бурмочучи щось невиразно-ласкаве, почала доїти. В глибині хліва рухала щелепами ще одна корова, трохи менша, чорна. З кліток дивилися червоними очима кролі. В загорожі вовтузилася ще якась живність — щоб розгледіти її, Ірені потрібно було підійти ближче, а вона не наважувалася перервати священний процес доїння.

— Ну, хто там, заходьте! Чого у дверях стовбичити... І причиніть двері, а то вітром тягне...

Жінка привітно всміхалась, Ірена зрозуміла, що помилилася, визначаючи її вік — скотарці було не за тридцять, а десь трохи більше двадцяти. Брезентова куртка дивно контрастувала з уміло підведеними очима та губами; горло жінки закривав теплий шарф.

— Я Ельза, — вона всміхнулася знову. — Ото Сніжка, а це Рудка... Усі питають — чому Рудка, зона ж чорна? А я кажу: так і в Яна не сім ролей, а тільки дві...

Доярка розсміялася,