Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Арсен озирнувся на дівчинку. А вона раптом рвонула вперед і прослизнула повз Арсена — до дверей. Мама обійняла її; в руках у дівчинки був пластиковий пакет з логотипом сусіднього торгового центру.

— Ти хто такий? — запитав чоловік.

— Я Арсен, — сказав Арсен, відчуваючи, як стає дибки волосся. — Я… — він безпорадно подивився на маму. Вона відповіла холодним напруженим поглядом.

— Я твій син! — він звертався тепер тільки до неї. — Де тато? Хто це такі?!

— Не смішно, — сказала мама, розглядаючи його з бридливою злістю. — Ще раз подзвониш — викличемо міліцію.

І грюкнула дверима.

Арсен постояв секунду. Подивився на ключ у своїй руці. Обидва замки на дверях були сейфові, а ключ в Арсена — від ригельного. Колупати двері цим ключем не було сенсу, треба було знайти тата, будь-що-будь до нього додзвонитися…

Арсен пішки спустився по сходах. Сусідка, яку він зустрів на другому поверсі, подивилась якось дивно.

Він пройшов по глибокій калюжі, не помітивши, що вода сягає до кісточок. У мокрісіньких туфлях сів на лаву, кинув поруч рюкзак. Набрав батьків номер. Відповіла незнайома жінка.

— Тут такого нема. Ви помилились номером.

Номер точно збігався з батьковим мобільним, давним-давно забитим в Арсенові контакти.

Знову почався дощ. Арсен сидів, сидів хвилин тридцять, перш ніж підняв, нарешті, телефон, що став мов пудовий, і викликав Максимів номер.

— Привіт, Арсене, ти де? — голос звучав дуже тепло, по-приятельськи.

— Сиджу під домом.

— Сиди, де сидиш, я буду через п’ять хвилин.

Арсен сховав телефон у нагрудну кишеню куртки. Маленький хлопчик у сірій, під колір дощового неба, курточці досі так само борознив калюжні простори, зацікавлено дивлячись, як з каламутної води зринають яєчним жовтком носи його гумових чобіт. Арсен дивився на нього, це допомагало ні про що не думати. Не можна думати, коли вперше йдеш по дроту над прірвою. Думати — значить умерти на місці.

Арсен підняв голову. На балконі його квартири стояла мама, і поруч з нею дівчинка. На мамі був бірюзовий спортивний костюм, Арсен упізнав його. Він пам’ятав, якими парфумами пахне ця тканина. Він готовий був луснути, розірватись, як кулька, — але тут під’їхала машина.

Заляпаний дорожньою грязюкою старий джип.

— Тримаєшся? Молодець.

Максим не завдав собі клопоту переодягтися. Він сидів на водійському сидінні в шортах і футболці, коротке волосся на круглій голові стовбурчилось, як голки в їжака. Темні окуляри з’їхали на кінчик носа, поверх скелець поглядали червоні очі запійного п’яниці. Або запійного гравця. Машина, зірвавшись з місця, погнала через місто, зневажаючи правила — проскакуючи на червоне й вилітаючи, де можна, на зустрічну. Максим спішив і грубо порушував під самим носом ДАІ, проте жоден міліціонер навіть голови не повернув.

Арсен мовчав. Мокрий рюкзак лежав у нього під ногами. Максим увімкнув радіо; мекнув голосок, запрошуючи в новий нічний клуб. Арсен простяг руку. Пальцями, що втратили чутливість, торкнувся коліщатка — знизив звук у динаміках.

— Що ти хочеш, щоб я робив? — сказав, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливіше. — Я все зроблю. Тільки поверни, як було.

Максим покосився мигцем, і в цьому швидкому погляді Арсенові привиділась повага:

— Не варто вести ділові розмови на ходу. Тобі як мінімум треба переодягтися.

— Максиме, — Арсен з останньої сили боровся з істерикою, яка грозила от-от перетворити його на дурне ревуче чудовисько. — Ти можеш усе повернути?

— Можу… Спокійно. Тобі треба випити чогось гарячого. А може, міцного. Ти щодо алкоголю — як?

Двері ліфта розсунулись. Права стулка ледь сіпнулась — як завжди. Арсен натис кнопку дзвінка; зсередини потемніло вічко. Тут же відчинились оббиті дерматином двері, мама вискочила в коридор і обняла його.

— Нарешті! Арсенчику, Арсенчику, ми так скучили! Слухай, ти щось мало засмаг… Не пощастило з погодою? Заходь, іди в душ, я поставлю грітися вечерю…

Він зайшов у передпокій, кинув рюкзак на світлу ламінатну підлогу. Стягнув мокрі туфлі, сунув ноги в розтоптані капці. На кухні муркотіло радіо, мама дзенькала посудом, потім визирнула, весела, розрум’янена:

— У нас вимикали гарячу воду, а якраз учора дали знову, прямо до твого приїзду!

— А де тато?

— Вже їде, я йому подзвонила…

Арсен зайшов у ванну. Роззирнувся. Чисті рушники на своїх місцях, зубні щітки у склянці. На скляній поличці з кремами та гелями — забутий МПЗ-плеєр. Він повернув коліща засувки, замикаючись, потім одімкнув, потім знов замкнув двері. Засувка відмикалась і замикалась, корячись правій кнопці миші.

Клац. Клац. Відчинено. Зачинено.

Я так з глузду з’їду, подумав Арсен зовсім спокійно. Від оцього коліщатка. Я його закривав і відкривав мільйони разів. Я виріс у цій квартирі. Клац мишкою — замкнуто. Клац мишкою — відімкнуто.

Він сидів у офісному кріслі, перед великим плоским екраном. Шум води в кухні, мамин голос, дзвінок з передпокою лунали з динаміків.

— Арсене! — покликала мама. — Тато прийшов!

Він тупо дивився на засувку. Зараз відкрито чи закрито? Відкрито. Двері піддалися, корячись натисканню клавіші «W». «W» — вперед. «А» — ліворуч. «D» — праворуч.

Він зразу ж побачив тата посеред передпокою. Тато йшов, сміючись і широко розкривши обійми, як у ранньому дитинстві. Арсен побачив, що майже зрівнявся з ним зростом.

— Привіт, мандрівник!

Тато обняв його, проте Арсен нічого не відчув. Тільки побачив, як на екрані одна намальована фігура обіймає іншу.

В умивальнику бігла вода. Напівпрозорий струмінь, матове циліндричне тіло, що вперлося верхнім кінцем у чорний отвір крана, а нижнім м’яко розтікається по фаянсу.

Арсен сидів на краю ванни. В його руці була зубна щітка із застиглим черв’ячком пасти на кольоровій щетині. Затиснувши