Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

У підсобці було одним-одне вікно, та й те заґратоване грубим арматурним пруттям. За столом сидів наш водій, а ззаду, під стіною, стовбичив драб із автоматом на плечі.

— Садись, падла! Руки на стол! Ну вот, сейчас и побазарим…

Хтось ударив мене по голові. Били кулаком і, напевне, з усієї сили, тому що в очах аж каганці посвітилися.

— Значит, так… — бецман поклав калаша на підвіконня й дістав пачку «Кенту». — Сколько вас в команде?

Я непомітно глянув на водія.

— Двоє! — відразу ж сказав той.

— Не врешь?

— Блядь буду!

— А если вспомнить?

— А че вспоминать-то! — водій підняв голову й глянув на бецмана. — Двое и было.

Бецман криво посміхнувся.

— Вован, помоги братухе вспомнить!

Десь із-за спини вийшов худий мов скіпка драб із маленькими зміїними очицями. Він уміло згріб водія за вуха й уп'явся пальцями в очні яблука.

— А-а-а! — загорлав той, аж шибки завібрували.

— Будешь, сука, фуфло гнать? Будешь лапшу на уши вешать?

— Какое фуфло… двое, казлом буду!

Оце боєць, захоплено подумав я… молоток!

— Где же бабки? — (Водій мовчав.) — Ми всю тачку обыскали, пидор ты гнойный! Кто бабки везет, если у вас их не нашли?

Водій уперто мовчав. Умре, а й слова більше не скаже, зрозумів я.

— Оставь его, подонок! Бабки у меня были… да хрен вы их получите, понял?

Бецман поворухнувся.

— И за эти башли ты готов сдохнуть, визжа как свинья? — з інтересом поспитався він. — И ни хрена не боишься, что мы тебе глаза выковыряем, или язык откиздячим… или печенку вырежем, в натуре?

Я покрутив головою.

— Будда сказал: «Ничего не бойся»!

— Ни хрена себе! — буркнув хтось коло дверей.

— Я давно слыхал о тебе, братан! — помовчавши, озвався бецман. — Говорили, ты настолько отмороженный, что ни хрена не боишься, а боли вообще не чувствуешь, блин! Я, чесно говоря, не верил. Ну не бывает, чтобы человек ни хрена не боялся… а ведь поддержки тебе неоткуда ждать, это факт! И все равно тебе по фиг, что мы с тобой сотворим. Это, знаешь, для меня как-то внове…

Він замислився, й у підсобці стало тихо. Тоді підняв голову і подивився на мене.

— Отдашь бабки?

Я мовчки посміхнувся.

— Если отдашь, — отпущу, блядь буду! Хрен с ним, с Абуталибом… просто из уважения к тебе отпущу! А?

— Кончай базар, да! — скрививсь я з огидою.

— Отпущу, — не вгавав бецман, — только потому, что ты такой… этот, как его… экземпляр! Из Красной книги который, понял?

Найсмішніше, подумав я собі, що сумка з грошима в Барабаша й віддати їх я не зміг би, навіть якби й дуже захтів! Слава Богу, ці бички не обшукали мене — а то б знайшли рацію, і все стало б ясно…

— Не теряй времени, братела! — сказав я, нахабно дивлячись на нього знизу вгору. — Бабок ты не получишь, въехал?

Бецман зітхнув.

— Идет! — нарешті сказав він. — Вован, делай.

Мені вивернули руки й завели їх за спинку стільця. Потім збоку заявилася зміїна фізіономія Вована, й це було таке, наче тобі в очі глянула самісінька смерть.

— Ну че, братуха, — сказав він, похитуючи довгим шилом, — для начала, наверное, глазик сделаем, а? Ты как на это?

— Бабки вы не получите! — вперто повторив я.

— А как же ты без глазика проживешь, родимый? — лагідно поспитався Вован, проводячи пальцем по вістрю. — Бедненький ведь будешь… одноглазый!

Я дико посміхнувся.

— Мао Цзе дун сказал: «Бедность — это хорошо, лишения — это счастье!»

Здається, я так і не докінчив цю фразу, позаяк останні слова потонули в шаленому стакато автоматного вогню. Наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бецман, котрий стояв спиною до вікна, затіпався всеньким тілом, а потім з грудей у нього полетіло криваве шмаття, й стало видно, як від пояса до самісінького плеча його перекреслили по діягоналі здорові діри, подібні до щурячих нір, й звідти просто на очах ударила гаряча темна кров. Черга прошила його наскрізь і, з тріском панахаючи повітря над самісінькою моєю головою, хльоснула по всій підсобці; у той же мент я відчув, що руки мої вільні, хитнувся вбік і вихопив у Вована його шило. Він сахнувся до стіни, але мої рефлекси спрацювали хутчій — шило, чвакнувши, увійшло йому в праве підребер'я і проткнуло печінку, наче вона була якимось жмутком вати. Відштовхуючи від себе тіло, яке зігнулося в страшній конвульсії, я крутонувся, щоб ухопити автомат, що лежав на підвіконні, але у вуха вдарила друга черга, і я побачив скажене обличчя водія, який устиг випередити мене й, вищиривши зуби, почав смалити з того автомата, водячи перед собою стволом, щоб захопити якомога більший сектор. Я подався назад, ухиляючись од гільз, що їх шалено відсікав механізм, аж надворі щось оглушливо бахнуло, й тільки-но я втямив, що це здетонувала ґраната Ф-І, як бахнуло ще, й сього разу в коридорі — та так, що зі стелі обвалився здоровий кавалок тиньку й гепнув мені просто на голову.

— Йолопе! — заревів я, кашляючи од їдкого чаду вибухівки й вапняного пилу. — Здурів, еге?

В коридорі щось загупало, й на порозі став Барабаш.

— О… вони тут! — він поправив на плечі ремінь автомата. — Цілі?

Я посварився кулаком.

— Ти, ошелепку! Клепки повипадали, еге?

— А що?

— Що, що… Треба було ще сюди ґранату засандалити: я тоді залупу тобі одірвав би й на твою дурну стрижену довбешку натягнув! Ти де це був так довго?

Барабаш здивовано