Читати книгу - "Сердечна терапія"

чоловіком опинилася разом із п’ятнадцятирічною Антоніною. Північно-західний район міста Збоїща, що здавна славився як кримінальний, сторожко і недружелюбно сприймав новеньких. А потім — залицяльників тих новеньких... Постійний запах сирості та плісняви в розмальованому загидженому під’їзді, в помешканні, де коридорчик півтора на півтора метри, кухня два на три, дві невеличкі суміжні кімнати, постійний брак сонця в них через дерева, насаджені перед вікнами, одвічна відсутність усмішки на обличчі Тоніниної матері, для якої життя ніби зупинилося. Розлученням було вибито землю з-під ніг, вона просто «доживала», хоча на час їхнього знайомства жінці було заледве сорок п’ять.

Антонінин батько стрімко одружився вдруге, всиновив сина дружини, спільних дітей не надбав, але міцно стояв на ногах ще за радянської влади, інколи підкидав доньці-студентці грошенят, чим і обмежувалося їхнє нечасте спілкування. Мати жила, байдужа до навколишнього світу, працювала в жіночому колективі пенсійного фонду бухгалтером і, здавалося, поставила на собі хрест. Без емоцій вона зустріла повідомлення молодих про намір одружитися і відсиділа весілля в кафе поруч із колишнім чоловіком, «бо так годиться». Дуже стримано зустріла появу онука, провідуючи його раз на кілька тижнів у квартирі, яку винаймали на той час молоді. Мабуть, не викликав би великих емоцій і їхній від’їзд на роботу за кордон, якби вона дожила до того часу. Але жінка просто згасла. Назавжди.

Може, саме через це Антоніна внутрішньо вирішила тримати власного чоловіка при собі раз і назавжди? Не хотіла повторити материну долю? А чоловіків відтоді не вважала надійними супутниками в житті? Усе це Ігор усвідомив лише тепер, після розмов із Яною, коли побачив ситуацію очима Антоніни. Хіба міг він, який виріс в інтелігентній дружній родині без катаклізмів, уявити собі ось таку мотивацію довголіття їхньої сім’ї? Хоч і не дуже гріли його Антонінині почуття, але його нез’ясненного кохання було достатньо на обох. До того ж усі ці довгі роки, буквально до передноворічних днів, у їхній спальні майже щоночі від скажених і нестаріючих любощів рипіло стражденне подружнє ліжко, й Ігор втішався тим, що це добра ознака — такі напружені ночі, хоч і на противагу небагатим на щирі почуття дням.

Ігор намагався пояснити Антонінині дії, виправдати її жагу помсти, сварив себе за ту вигадану історію з Сонею — чи варто взагалі було дражнити бика червоною ганчіркою? Може, так і дожили б до глибокої старості, як звикли. Але зараз він відчував, що як раніше вже не буде. Зварене яйце сирим не стане, як не крути. Він власноруч запустив реакцію, яку тепер не зупинити. Навіть якщо він розповість дружині всю правду, вона або не повірить у це, або вважатиме його повним ідіотом, або... Хто їх може зрозуміти до кінця, цих жінок? Хто знає, на що вони здатні наступної миті? Хіба що вони самі. У даному випадку — це Яна, його «translator», тлумач, людина, яка у зв’язку із своєю дивною діяльністю знаходиться десь між двох полюсів і відчуває та усвідомлює флюїди обох.

І ось вона зникла. Пішла в «оффлайн», ніби примарилася. Чи щось, не дай, Боже, сталося там у лікарні, чи набрид він їй своїми розмовами або виразним мовчанням, чи злякалася дівчина, відчувши трансформацію його ставлення до неї? Та й навіщо він їй, цей занурений у роботу, хоч і відомий у світі професор, підкаблучник у дружини, якій до нього байдуже? Чи не таким виглядав він в очах молодої жінки, котра надто багато розуміє з чужих слів і без слів також?

Його роздуми про нову знайому різко перервала мелодія мобільного, вселивши сподівання, що це Яна вловила, відчула його думки чи, зрештою, побачила купу пропущених дзвінків і вирішила нарешті відгукнутися. Але дзвінок був від Вадима.

— Привіт! Здорові?

— Та нічого, рухаємося. Ти там як? Знову пропав. Мати питала...

— А подзвонити — ні? Ага. Я нормально. Власне, я саме про побачитися. Хотів прийти на Святвечір, заперечень немає?

— Ну, ти скажеш! Які заперечення?! Ми тобі завжди раді!

— Ну, і добре. Тільки я цей... Я не один прийду, — промовив Вадим, і батько почув, що той схвильований, але всміхається.

— Ну... і це чудово. Я вже боюся й питати з ким. Невже з Анжелою помирилися?

— Ні. Не з Анжелою, — знову всміхнувся Вадим, а батько чомусь відчув від цього полегшення — дай Бог, щоб у сина все пішло на краще.

— Тільки... Я чого тобі телефоную спочатку... Можу розраховувати на твою підтримку?

— Та я завжди... — поспішив завірити сина у надійності свого плеча батько, але відчув наявність прихованої проблеми. — А в чому річ? Боїшся, що твоя обраниця не сподобається матері?

— Є нюанс, — Вадим зробив паузу і відкрив батькові карти, — вона була заміжня, і в неї є дитина.

Ігор на якусь мить завмер, не стільки не в змозі дати власну оцінку новині, скільки без ілюзій уявляючи її оцінку Антоніною.

— Розлучена?

— Удова.

— A-a-a...

— To що? Я можу сподіватись, що обійдеться без сцен?

— Так-так... Я постараюсь. Але ж ти знаєш маму.

— Знаю. Тому я міг мовчати до останнього і жити своїм життям. Уже не маленький. Але я хочу по-людськи, тим більше — Різдво...

— Так-так, звичайно. То ви з дитиною прийдете? — ще не до кінця усвідомив новину батько.

— Ні, удвох, дитина зараз гостює у дідуся з бабусею. Ну все, я з роботи, більше не можу говорити. Тоді до завтра! Бувай. Мамі вітання. Ти вже там дивись, може, якось її підготуй, щоб без істерик.

— Ага. Бувай.

39

Сьогодні Яна нарешті повернулася у свій кабінет у дитсадку. Профукала новорічні свята в лікарні, так і не наситилася карпатським повітрям та краєвидами. Натомість має шрам на животі та більше не має того відростка, який її час від часу прихоплював іще зі шкільних років, але миналося. Колись її навіть забрали зі школи в лікарню, зробили аналіз крові, заразом і клізму поставили, а потім порадилися і відпустили додому. Аж ось коли йому судилося нагадати про себе!

«Ото вже стерво! — хмикнула сама до себе Яна. — Не могло збунтуватися, як я повернуся з гір?! Е-хе-хе... Зате на майбутнє вже можна не перейматися!»

Вона повільно блукала кабінетом, поливала квіти у вазонах, перебирала на стелажі вироби її «курсанток». Хороші роботи траплялися, та й те, що їх удавалося реалізовувати на Андріївському та в різних