Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

Але моє миттєве полегшення де й ділося, коли мама загарчала:

— Я шукаю не тебе і не якусь іншу миршаву людинку! Ми тут, щоб знайти мою доньку й повернути її додому цілою і неушкодженою!

Ну що ж…

Я виструнчилася на повний зріст, відпустивши стіну, за яку й досі трималася, бо вже призвичаїлася йти проти вітру. І, хоч як мені зараз було лячно, зволікати далі було не можна. Я глибоко зітхнула, зустрілася поглядом з оскаженілими маминими очима й промовила:

— Мамо, це я, Авантюрина. Але я не можу повернутися додому. От, бачиш? — Я простягнула до неї руки. — Мене перетворили на людину.

Мама відсахнулася — так рвучко, що я мало не втратила рівновагу від повітряної хвилі. Потім вона так роззявила пащу, що, напевне, могла б ковтнути одразу трьох таких як я.

— Та як ти смієш мені брехати?!

Раптом усі інші дракони, зруйнувавши клин, підлетіли ближче і тепер зависли над годинниковою вежею. Їхні хвости хвецяли, вони ревіли так, що аж тремтіли стіни.

— Зараз! — принцеса Софія потягнулася до ляди. — Я скажу їм…

— Ні! — Я вхопила її за плащ і смикнула до себе. — У нас ще є час! Я мушу пояснити…

— Люди завжди брешуть! — заревів дідусь, його гаряче дихання обпекло нас, і принцеса Софія налякано заверещала. — Я ж казав тобі, доню, що нам доведеться бути терпеливими! Знадобиться час, щоб витрусити правду з почвар, які не мають уявлення про чесність і порядність!

— Що?! — Софія аж підстрибнула від люті, тут же полишивши спроби накивати п’ятами. — Це що він таке щойно про нас бевкнув?!

— Дозвольте-но мені… — упевнено мовила Цитрина й наблизилася, змусивши маму відлетіти трохи вбік, її сріблясто-блакитна луска мерехтіла в сонячному промінні. Вона схилила масивну голову, роздивляючись нас зимним оцінювальним поглядом.

— А дайте-но я розтлумачу вам ситуацію, людці. Ми здатні не тільки спопелити ваше місто, а й улаштувати таке руйновище з усієї вашої країни, що ви більше ніколи не зможете зібрати жодного врожаю на цій землі. І за сотні років тут тиритимуться перекази про безталанне королівство, яке колись існувало в цій місцині, але припустилося помилки й викликало наш гнів. Якщо тільки… — Вона схилила голову. — Усе, що від вас треба, — це звільнити мою дурненьку меншу сестру. Якщо вона ціла й неушкоджена, ми будемо поблажливими. Але повірте мені, — додала вона солодкаво, — вам краще не випробовувати моє терпіння!

Очі принцеси розширилися.

— Та вона ж говорить точнісінько як моя сестра! — прошепотіла вона.

— Знаю. — Я схрестила руки та глянула на свою старшу сестру, яка завжди, завжди вважала, що має право повчати мене, що і як робити. І кого це, цікаво мені, вона назвала «дурненькою»?

— Узагалі-то, Цитрино, я тебе не боюся! — крикнула я у відповідь. — Що ти там збираєшся робити? Писати епічну поему, якщо ми спробуємо заперечувати тобі? Адже тобі відомо, якою мірою я ненавиджу твою поезію! І байдуже, що ти там говориш, — ніхто не зобов’язаний розуміти ті тупі правила п’ятистопного ямба!

Вертикальні зіниці Цитрини звузилися, потім розширилися. Вона видихнула задушливий стовп диму.

— Авантюрино?!

— Це не Авантюрина! — вигукнула мама. — Та ти поглянь на неї! Це ж людина!

Цитрина опустила писок так низько, що мало не торкнулася ним мого обличчя. Я не відсахнулася, не схилила голови. Я навіть не закашлялася від диму, який мене оповив.

— Ну? — спитала я хрипкувато.

— Вона пахне як Авантюрина, — прогарчала Цитрина. — Вона така ж уперта й зухвала, як Авантюрина.

Тітонька Турмаліна підлетіла до мене зліва й собі занюхала.

— А це нормально, що в людини золоті очі?

— Ні, — відповіла принцеса Софія твердо. Вона була напружена, стояла, обхопивши себе за плечі, але здавалася надто розлюченою, щоб боятися. — Повірте мені, у цій дівчинці взагалі все не нормально.

— Ніхто не розмальовував це вбрання у мої кольори. — Я вказала на лусочку, що й досі звисала з маминого пазура. — Це єдиний стрій, який на мені залишився після того, як мене зачаклували.

— Зачаклували?! — Дідусь позадкував, його луската шия, здається, аж подовшала від жаху. — Я ж мав здогадатися! Вони ошукали тебе й знищили! Я ж казав: ніколи не довіряй людям! Бідолашна моя малеча..

— Авантюрино… — мовила мама, і її голос звучав небезпечніше, ніж будь-коли доти. Сичання наповнило повітря, обіцяючи лють і страшну помсту. Гіпнотичний погляд золотих очей прикипів до мене. Кожному дюйму мого тіла кортіло лише одного — скоритися. — Скажи мені, хто це з тобою зробив.

Я важко зітхнула.

— Харчемаг, — зізналася я. — Але мститися йому вже запізно. Він давно пішов. І до того ж… — Я заскреготіла зубами, понад усе не бажаючи визнавати цю неприємну правду, та не змогла не зізнатися й пробурмотіла похмуро: — Він просто захищався. Я хотіла його з’їсти.

Зараз мені огидно було це визнавати, але я дуже добре його розуміла.

Мати хвецьнула хвостом, збивши найближчий димохід, який гримнув на землю.

— Я ж казала тобі не виходити з печери! Я ж казала!

— Матусю, — мовила Цитрина найогиднішим своїм тоном, — Авантюрина ніколи в житті нікого не слухала. Я завжди казала, що це призведе до халепи, чи не так? А тепер її спотворили й занапастили, і все через те, що ти так і не змусила її коритися. Якби ж то ти лишень…

— Годі! — гримнула я, аж сходячи тремом від люті. — Просто послухайте мене, ви всі, бодай раз у житті! Послухайте!

Задихаючись, я дивилася на них, стиснувши кулаки.

— Я не знищена. І не спотворена. І взагалі, я нарешті знайшла свою пристрасть!

— Що? — Усі п’ятеро драконів навколо мене вигукнули це разом, обдавши мене хвилею жару.

Дідусь заговорив гучніше за інших.

— Тобто? Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що знайшла свою пристрасть? Тут? — Дим вилетів з його ніздрів, коли він недовірливо форкнув. — Ти ж знаєш, людям невтямки, що таке справжня освіченість. Їхній крихітний мозок не в змозі осягнути інтелектуальну красу…

— Перепрошую!.. — обурено почала була принцеса.

Але я заговорила ще до того, як вона завершила.

— У людей є дещо краще за освіченість, — сказала я. — У них є шоколад.

Тоді я всміхнулася широкою людською усмішкою, бо вперше в житті побачила, як усій моїй родині аж заціпило від здивування. Вони спантеличено витріщалися на мене.

Уперше в житті я тямила в чомусь, на чому не розумілася навіть моя старша сестра.

— Зачекайте, — мовила я впевнено. — Я зараз усе вам покажу.

Розділ двадцять третій

Якщо Марина й була здивована, побачивши