Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Це дещо екстравагантне перебільшення.

Бен докінчив свою чарку бурбону, прийняв від Метта тарілку спагеті, полив їх соусом і за допомогою ложки намотав собі повну виделку.

— Фантастично, — сказав він. — Мамма міа.

— Ну, звичайно ж, — промовив Метт.

Бен подивився собі в тарілку, яка спорожніла з такою дивовижною швидкістю. Він дещо винувато витер губи.

— Іще?

— Півпорції, якщо можна. Чудові спагеті.

Метт приніс йому повну тарілку.

— Якщо ми це не з’їмо, з’їсть мій кіт. Бідолашна тварина. Важить двадцять фунтів, а качуляє до своєї миски.

— Господи, як це я його не помітив.

Метт усміхнувся:

— Вештається десь. Ваша нова книжка — роман?

— Щось на кшталт белетризованої історії, — сказав Бен. — Якщо чесно, я пишу її заради грошей. Мистецтво — це чудово, але я хотів би бодай раз дістати з капелюха великий приз.

— І які перспективи?

— Примарні, — сказав Бен.

— Ходімо до вітальні, — запропонував Метт. — Стільці там бугруваті, але зручніші за це кухонне страхіття. Ви достатньо наїлися?

— А чи носить Папа високу тіару?

У вітальні Метт поставив на програвач стос довгограючих дисків і заходився розпалювати велетенську, вузлувату гарбузову люльку. І тільки після того, як результат його задовольнив (сидячи посеред велетенської хмари диму), він підвів очі на Бена:

— Ні, — промовив він. — Звідси ви його не побачите.

Бен рвучко озирнувся:

— Що?

— Дім Марстена. Закладаюся на нікель, що саме його ви видивлялися[146].

Бен ніяково реготнув:

— Не сперечаюся.

— Ваша книжка про місто, схоже на Салимове Лігво?

— Про місто й людей, — кивнув Бен. — Там відбувається серія пов’язаних із сексом убивств з розчленуваннями. Я хочу почати з одного з них і описати весь процес, від початку й до кінця, у найменших деталях. Ткнути читача у це носом. Я якраз робив начерк цієї частини, коли зник Ралфі Ґлік, і це вплинуло на мене… ну, це вплинуло на мене дуже зле.

— Ви там у себе засновуєте все на тих зникненнях, що сталися в нашому місті в тридцяті роки?

Бен подивися на нього уважно:

— Ви про те знаєте?

— О, так. І чимало тутешніх старших мешканців також знають. Я не жив тоді в Лігві, але жила Мейбел Вертс, і Ґлініс Мейберрі, і Мілт Кроссен. І дехто з них уже побачив зв’язок.

— Який зв’язок?

—Та годі, Бене. Зв’язок досить очевидний, хіба не так?

— Припускаю, так. Минулого разу, коли в цьому домі хтось жив, протягом десяти років зникло четверо дітей. Зараз, через тридцять шість років, у ньому знову хтось оселяється і нагло, як стій, зникає Ралфі Ґлік.

— Ви думаєте, це просто збіг?

— Припускаю, що так, — обачливо сказав Бен. Ті слова Сюзен про обачність бриніли в його вухах. — Але тут така дивина. Я переглянув числа «Вісника» з 1939 по 1970 рік, просто, щоби зробити порівняння. Троє зниклих дітей. Один втік з дому, пізніше його знайшли, він працював у Бостоні — йому було шістнадцять, а на вигляд був старшим. Іншого через місяць виловили з Андроскоґґіну. А одного знайшли закопаним біля шосе 116 у Ґейтсі, напевне, його збили машиною, поховали й утекли. Все поясненне.

— Можливо, зникненню сина Ґліків також знайдеться пояснення.

— Може.

— Але ви так не думаєте. Що ви знаєте про того чоловіка, Стрейкера?

— Зовсім нічого,— відповів Бен. — Я навіть не впевнений, що бажаю з ним познайомитися. У мене в роботі зараз перспективна книжка, і вона міцно зав’язана на певному уявленні про Дім Марстена і мешканців того дому. З’ясування того, що Стрейкер абсолютно ординарний бізнесмен, а я впевнений, що так воно й є, може вивести мене з ладу.

— Я не думаю, щоб аж до такого дійшло. Знаєте, він сьогодні відкрив ту крамницю. Заходила Сюзі Нортон з матір’ю, я розумію… дідько, більшість жінок у місті відмітились там з розглядинами. За словами Делла Маркі, а він годне віри джерело, навіть Мейбел Вертс пришкандибала. Схоже, він невідпорний чоловік. Одягнений як денді, надзвичайно витончений, абсолютно лисий і чарівливий. Мені казали, він навіть продав декілька речей.

Бен вищирився:

— Чудово. А хто-небудь бачив другого члена їхньої команди?

— Він нібито десь у закупівельній поїздці.

— Чому «нібито»?

Метт незатишно знизав плечима:

— Сам не знаю. Вся ця справа, мабуть, цілком добропорядна, але той дім мене нервує. Це майже так, ніби ці двоє його нашукали. Як ви казали, він, мов той ідол, посідає верхівку свого пагорба.

Бен кивнув.

— І поверх усього іншого, ми маємо чергове зникнення дитини. А ще брат Ралфі, Денні. Помер дванадцятирічним. Причина смерті — злоякісна анемія.

— Що в цьому дивного? Звичайно, прикро…

— Бене, мій лікар — молодий хлопець, якого звуть Джиммі Коді. Я вчив його в школі. Тоді він був малим бешкетником, а тепер гарний лікар. Це лише балачки, майте на увазі. Помовка.

— Окей.

— Я проходив обстеження і ненароком згадав, яке горе з сином Ґліків, який це жах для батьків на довершення того, що інший зник. Джиммі сказав, що у цій справі він консультувався з Джорджем Ґорбі. Хлопчик мав анемію, це так. Він сказав, що кількість червонокрівців у хлопця віку Денні може становити десь від вісімдесяти п’яти до дев’яноста п’яти відсотків. У Денні їх рівень впав до сорока п’яти відсотків.

— Оце так, — мовив Бен.

— Вони прописали йому уколи вітаміну B12 і телячу печінку і, схоже було, це добре діє. Вони збиралися виписати його наступного дня. Аж тут бах, він раптом мертвий.

— Вам не варто дозволити, щоби про це дізналася місіс Вертс, — сказав Бен. — Вона видивлятиметься в парку аборигенів з духовими трубками й отруйними стрілами.

— Я досі не згадував про це нікому, крім вас. І не збираюся. І до речі, Бене, на вашому місці я б тримав мовчанку про зміст вашої книжки. Якщо Лоретта Старчер запитає, про що ви пишете, скажіть їй, що про архітектуру.

— Я вже отримував таку пораду.

— Від Сюзен Нортон, безсумнівно.

Бен поглянув собі на годинник і підвівся:

— Говорячи про Сюзен…

— Самець, що залицяється, розпушує все пір’я, — сказав Метт. — Такі справи, я мушу їхати до школи. Ми переставляємо мізансцени у третьому акті нашої шкільної п’єси, комедії великого соціального значення під назвою «Проблема Чарлі».

— І яка в нього проблема?

— Прищі, — сказав Метт і вищирився.

Вони вирушили до дверей разом, Метт затримався, щоб натягнути вицвілу спортивну куртку з логотипом школи. Бенові подумалося, що фігура в нього радше якогось старіючого тренера-легкоатлета, аніж сидня-вчителя мови й літератури, тобто — якщо не зважати на обличчя, яке в нього було інтелігентним, хоча мрійливим і якимсь таким невинним.

— Послухайте, — спитав Метт, коли вони вийшли на ґанок, — що у вас заплановано на вечір цієї п’ятниці?

— Сам не знаю, — сказав Бен. — Я гадав, що ми з Сюзен, можливо, з’їздимо в кіно. Це все, що я наразі можу сказати.

— Я міг би запропонувати дещо інше, — сказав Метт. — Можливо, нам утрьох варто сформувати щось на кшталт комітету, поїхати на пагорб у Дім Марстена і відрекомендуватися новому пану. Від імені міста, звичайно.

— Звичайно, — сказав