Читати книгу - "Містична річка"

яка дихала. Він чув, як пацюки воювали між собою за їжу, жували й волали в якомусь божевільному розпачі. Він чув шепіт, крики й скрегіт ліжкових пружин, що ходили вгору та вниз, угору та вниз. Крапала вода, чоловіки розмовляли уві сні, а в далекій залі скрипіли черевики наглядачів. О четвертій годині ночі він почув зойк — лише один, — який відразу стих і довше звучав відлунням у пам’яті, ніж у реальності. Джиммі тієї миті вирішив вихопити подушку з-під голови й, перелізши на горішню полицю, задушити нею Вудрела Деніелза. Але його руки були надто слизькі, і хто знав, чи Вудрел справді спав, чи тільки вдавав, що спить, і дуже ймовірно, що Джиммі забракне фізичної сили втримати подушку на місці, коли величезні дужі руки здорованя схоплять його за голову, подряпають йому обличчя, вирвуть шматки плоті з його зап’ястків і відірвуть йому вуха.

Найгіршою була остання година. Сіре світло просоталося крізь високі вікна й заповнило камеру металевим холодом. Джиммі чув, як чоловіки прокидаються й тупотять по своїх камерах. Він чув хрипкий сухий кашель. Йому здавалося, що це знову оживає машина, холодна й жадібна, машина, яка знає, що вона загине без насильства, не покуштувавши людської шкіри.

Вудрел стрибнув униз на підлогу, стрибнув так несподівано, що Джиммі не встиг зреагувати. Він примружив очі, поглибив ритм свого дихання й чекав, коли Вудрел підійде до нього доволі близько, щоб ударити його в горло.

Проте Вудрел Деніелз навіть не подивився на нього. Він узяв книжку з полиці над зливальницею, розкрив її, упав навколішки й почав молитися.

Він молився й читав уривки з листів апостола Павла, молився знову, й раз у раз у нього вихоплювався той самий напівшепіт-напівсміх, який, проте, ні разу не уривав потоку його слів, аж поки Джиммі зрозумів, що ті дивні звуки були в нього неконтрольованою еманацією, як зітхання, що вихоплювалися в матері Джиммі, коли він був маленьким. Вудрел, мабуть, і не помічав, що промовляв більше звуків, ніж було потрібно для молитви.

Зрештою Вудрел обернувся й запитав у Джиммі, чи він не розглядає Ісуса Христа як свого персонального Спасителя. Тоді Джиммі зрозумів, що найдовша в його житті ніч закінчилася. Він побачив на обличчі Вудрела світло розпачливих намагань пройти свій шлях до спасіння, і це світло було таким очевидним, що Джиммі не міг збагнути, чому він не завважив його відразу, коли побачив чоловіка.

Джиммі не міг повірити в своє несподіване щастя — він попав у левів барліг, але його лев був християнин, а Джиммі був готовий прийняти Ісуса, Боба Гоупа, Доріса Дея чи будь-кого з тих, кого Вудрел шанував у своєму розумі Святого Головоріза, доти, доки це означало, що він не сповзатиме зі свого ліжка вночі й мирно сидітиме поруч із Джиммі під час сніданків та обідів.

— Я був заблукав, — сказав Джиммі Вудрел Деніелз. — Але тепер, хвалити Бога, я знайшов свій шлях.

Джиммі мало не сказав йому вголос: «Туди тобі й дорога».

До сьогодні Джиммі вимірював своє терпіння тією першою ніччю в «Оленячому острові». Він казав собі, що спроможний витерпіти, скільки знадобиться — один день чи два, — якщо терпінням можна чогось досягти, бо ніщо не могло зрівнятися з тією тривалою першою ніччю наодинці з живою машиною в’язниці, яка тріщала й шаруділа навколо нього, повсюди сновигали пацюки, скреготіли пружини й лунали зойки.

До сьогоднішнього дня.

Стоячи біля входу до В’язничного парку з боку Роузклер-стрит, Джиммі й Аннабет чекали. Вони стояли всередині першого бар’єру, який поліція штату спорудила на вході до парку, але зовні від другого. Їх частували філіжанками кави, принесли їм складані стільці, на яких вони сиділи, й полісмени ставилися до них добре. Але доводилося чекати, й коли вони просили дати їм інформацію, обличчя копів ставали наче кам’яні й дещо засмучені, тоді вони просили пробачення, але казали, що знають не більше, аніж будь-хто з тих, котрі оточували парк.

Кевін Севідж повіз Надін і Сару додому, але Аннабет залишилася. Вона залишилася з Джиммі в святковій сукні, яку вдягла на перше причастя Надін — подію, яка, здавалося, відбулася кілька тижнів тому, — опанована розпачем і надією. Надія твердила їй, що вираз, який Джиммі побачив на обличчі Шона Дівайна, він сприйняв помилково. Надія також запевняла її, що Кейті покинула свій автомобіль, і її відсутність протягом цілого дня, і копи у В’язничному парку не мали ніякого зв’язку між собою. Що істина, яку вона знала, якимсь чином була брехнею.

— Я принесу тобі ще одну каву, — запропонував Джиммі.

Вона всміхнулася до нього неуважною, далекою усмішкою.

— Ні. Не треба. Все добре.

— Ти певна?

— Атож.

«Поки я не бачив тіла, — торочив собі Джиммі, — вона не мертва». У такий спосіб він стверджував власну надію, відтоді як його та Чака Севіджа стягли вниз по схилу. Це могла бути дівчина, схожа на неї. А може, вона перебувала в комі. А може, запхалася в простір за кіноекраном, і її не могли звідти витягти. Вона терпіла біль, можливо, жорстокий біль, але була жива. Такою була його надія — надія завтовшки з волосину немовляти, — яка миготіла за браком абсолютного підтвердження.

І хоч він знав, що це нісенітниця, якась частина Джиммі не здужала відмовитися від неї.

— Тобто ніхто тобі нічого не сказав? — запитала Аннабет його раніше, на початку їхнього вистоювання біля парку.

— Ніхто нічого мені не сказав.

Джиммі погладив її руку, знаючи: той факт, що їх допустили всередину поліційного обмеження, був достатнім підтвердженням.

А проте цей мікроб надії відмовлявся померти, поки він не побачить її тіло й не скаже:

— Так, це вона. Моя Кейті. Моя дочка.

Джиммі дивився на полісменів, які стояли під залізною аркою, що нависала над входом до парку. Арка була тим єдиним, що лишилося від в’язниці, яка стояла тут іще до парку, до кінотеатру для автомобілістів, до того, як кожен із тих, котрі тут сьогодні стояли, народився на світ. Місто виникло навколо в’язниці, а не навпаки — в’язницю було збудовано в місті. Тюремники оселилися на Пагорбах, тоді як родичі ув’язнених знаходили собі притулок у Низині. Ці селища злилися з містом тоді, коли наглядачі, постарівши, стали шукати собі іншу роботу.

Рація в полісмена, який стояв найближче до арки, заквакала, й він підніс її до губів.

Рука Аннабет стислася на руці Джиммі з такою силою, що кістки