Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Ми знову йшли. Міжпросторова петля залишилася далеко позаду, а точніше за кілька кварталів.

– Можливо, я щось неправильно зрозуміла, але Міша зі своїми шукачами ніби говорили про портали, – мимохідь зауважила я.

– І-і-і? – махнула Лілі рукою, натякаючи, щоб я продовжила свою думку.

– Я маю на увазі, чому ми ними не користуємось? Це ж точно швидше, ніж ходити пішки, якщо громадський транспорт нам не доступний.

– Навряд чи ти розумієш, як працюють портали, – всміхнулась вона і прийнялась пояснювати: – Під час перенесення відбувається повне занурення твоєї аури в енергетичні потоки порталів. Тобто ти пропускаєш себе через їхні сіті. І все б нічого, але в цих потоках аури скануються ковеном і в ту ж секунду, як хтось у розшуку скористається порталом, варта дізнається де це сталося.

– Ой, – все, що змогла видавити з себе я.

– Це не смертельно. Ми втечемо раніше, ніж купка вартових зможуть нас спіймати, але я воліла б не ризикувати без потреби. До того ж, поки ми не потрапимо на очі вартовим, старійшини навіть не будуть впевнені, що ми все ще в місті. А щойно перемістимося порталом – ми себе видамо. Так собі перспектива. Краще нехай розпорошуються і шукають нас по всій країні.

Ми вже були неподалік будинку Лілі, але несподівано повернули в протилежний бік і опинилися на іншій вулиці.

– Хіба ми не додому?

– Не знаю як ти, а особисто я хочу щось поїсти, – відповіла дівчина.

Коли мова зайшла про їжу, мій шлунок голосно забурчав. Востаннє я нормально їла вчора вранці, потім був відновлював, а сьогодні кава з круасанами – ось і весь мій раціон за дві доби.

Ми підійшли до одного з будинків. Окинувши очима ближні ґанки, я не помітила жодних вивісок: ні кафе, ні продуктових магазинів, ні їжі навинос, ні вітрин із хоч чимось їстівним. Лілі не звернула уваги на моє спантеличення. Повернувшись обличчям до мене, вона сказала:

– Ну, що давай і тебе трохи підгримуємо.

– Що? – не зрозуміла я.

– Якщо ти хочеш бути впевненою, що тебе ніхто не впізнає, треба накласти грим.

– А-а-а, – протягла я. Мені було складно це уявити посеред вулиці, проте я кивнула.

Лілі підняла руки над моєю головою і тихо вимовила: «Dissimulatio». Як не дивно я нічого не відчула, але дівчина, оглянувши мене, задоволено кивнула і потягла до найближчих дверей.

Увійшовши на перший погляд у зовсім непримітні двері, ми опинилися в маленькому милому кафе. По приміщенню були розставлені невеличкі столики, панувала приємна напівтемрява, та й взагалі заклад викликав почуття затишку.

– Я звичайно вельми не проти перекусити, але тобі не здається, що розсідатися в кафешці, коли за тобою полюють вартові, небезпечно, – прошепотіла якомога тихіше я.

– Це місце досить безпечне.

Лілі пішла до столика в кутку, він був відділений від інших у залі і здавався зовсім прихованим від чужих очей. До нас негайно підбігла не дуже молода повненька офіціантка.

– Сьогодні привезли свіжого судака. Світлана Павлівна веліла залишити один її любій відьмочці.

– Несіть, і щось солоденьке, – замріяно посміхнулася дівчина. – А ще меню: я сьогодні не одна.

– Звичайно-звичайно, – жінка швидко зникла з поля зору.

– Це погана ідея, – насторожено заявила я. – Тебе впізнали.

– Персонал не видасть, а решта не впізнає. На мені теж грим.

– Ні! – вигукнула надто голосно. – Я тебе бачу такою, як завжди.

– Бо ти знаєш, що це я, – Лілі дістала телефон і простягла мені. На екрані відобразилося моє обличчя. Справжнє обличчя, без жодних змін. Я здиводано подивилась на дівчину і вона продовжила: – Якщо на тебе начепити перуку і вставити лінзи, з першого погляду тебе буде важко впізнати. Але людина, яка знайома з тобою, знає риси обличчя і фігуру, придивившись, неодмінно розпізнає тебе. Так діє і це закляття. Воно трохи змінює зовнішність, притуплює особливості, так щоб у натовпі тебе вже було не впізнати. Магія легка і, відповідно, примітивна. Тому якщо ти знаєш, що це я, то й бачиш мене без змін, як і я тебе, як і ти сама себе.

– Це точно погана ідея.

– Є інша? – поцікавилася дівчина.

Жінка-офіціантка якраз принесла меню і віддала мені. Щойно вона віддалилася, я сказала:

– Приміром, приготувати щось удома.

– Як тільки навчаться проводити інженерні комунікації в міжпросторові петлі – так відразу почнемо готувати вдома, – я втупилась у неї здивованими очима, так ще й щелепа відвисла. Спостерігаючи за цим, Лілі ледве стримувала сміх. – А ти що думала газ, електрика, вода просто з повітря візьмуться?

– Ні, – повільно приходячи в себе, протягла я. – Я просто намагаюся зрозуміти, як ти взагалі живеш без необхідних для цього умов. Як функціонуєш без світла? Як ти миєшся? А що з приводу каналізації? – понизивши голос, я майже пошепки промовила: – Ти взагалі в туалет ходиш?

Лілі розсміялася і, втерши серветкою сльози, відповіла:

– Більшість часу я перебуваю поза домом. Їм також. Можу зарядити телефон, ноутбук де вийде, це взагалі не проблема. Якщо мені потрібне світло… – дівчина замовкла, поклала руку на стіл і стиснула кулак. Поволі розкриваючи долоню, назовні почало вириватися приглушене світло. Коли Лілі повністю розтиснула руку, у повітря на кілька сантиметрів піднялась сяюча куля. – Цей малюк називається люкс. Він може випромінювати стільки світла, скільки я захочу, – для наочності сфера почала повільно збільшувати яскравість, доки не стала засліплювати очі, тоді Лілі її повністю загасила. – А щодо води та каналізації – у нашому будинку розташований класний фітнес-зал у мене там абонемент. Душ, туалет, якщо хочеш і заняття спортом, хоч тричі на день.