Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Червоний місяць висів над містом, як величезна повітряна куля. Вражаюче видовище. Щоправда, не для людей зі слабкими нервами. Як фільм жахів. Хтось отримує задоволення, а хтось насилу стримує блювотний позив. Особисто мене не нудить, але й дивитися подібні шедеври теж не тягне. Не маю потреби зайвий раз лоскотати нерви. Сюжет однаково передбачуваний, а сцени жаху чи насильства мене не збуджують, а швидше дивують. Що за оте все люди ще й гроші готові платити. Та бракує тобі адреналіну, сходи на бійню. Навіть працювати там не мусиш, просто постій з годинку в забійному цеху — вражень на все життя вистачить.

От і червоний місяць запам'ятається всім надовго. І особисто я хотів би якомога швидше побачити на небі блідо-блакитний супутник, звичний, як добре розношене взуття та одяг. Можливо, не таке помітне та пишне, зате комфортне і звичне.

Незважаючи на пізніший час, патрульних ми так і не зустріли. Мабуть, наш район проходив за категорією безпечних і правоохоронці заглядали сюди лише час від часу. Ну і добре… Відверто кажучи, не було жодного бажання спілкуватися з ними. Воно, звичайно, варіант «тато веде додому дочку, що загуляла», швидше за все не викликав би зайвих питань. Але різно буває. Трапиться якийсь добросовісний сержант чи офіцер, проб'є по базі і з'ясує, що у Рябошапки Михайла Йосиповича немає дочки. І все, привіт… Звинувачення у педофілії, саме те, чого мені зараз не вистачає. Воно, звичайно, все з'ясується, але поки йтиме розгляд — нерви вимотають, мамо не журися. А ще можуть і побити, під гарячу руку... До педофілів у нас особливо трепетне і душевне ставлення.

І все ж неприємності боком не обминули.

У під'їзді на нас чекали. Троє молодих хлопців спортивного вигляду. А про те, що вони сюди зайшли не погрітися, вказували напнуті на голови балаклави. Ну і перша ж репліка, яку промовив один із них, тільки-но Ліда увійшла до під'їзду, а я ще залишався на вулиці і мене вони не бачили.

— А ось і наша шльондра нарешті додому повернулася з гульок! — зневажливо кинув високий і міцно збитий хлопець у темно-синій вітрівці. Він швидко ступив уперед, схопив дівчину за руку і смикнув до себе. Від несподіванки Ліда втратила рівновагу і впала в його обійми.

— Що, сучка? Динамо вирішила крутити? Я не така, я на трамвай чекаю? А сама до Костика на хату трахатись бігаєш? Так?

— А я тобі казав, що вона повія… — озвався другий. — А ти не вірив.

Хлопець говорив з такою злістю, що я навіть здригнувся. Схоже, цьому теж не обломилося. Оце так сусідка. А на вигляд… Хоча, це вона в мене перед очима з дитинства примелькалася, от і не сприймаю об'єктивно. А загалом — і фігурка зграбна, і личко гарненьке.

— Ну, нічого, коза трахана. Зараз ми тебе навчимо, як хлопцям мізки каніфолити.

— Ти з глузду з'їхав! — засмикалася Ліда. — Відпусти, придурок!

— Та не питання, — хмикнув той. — Відсмокчеш нам скоренько і вали додому. Кому ти така надовго потрібна?

— Що?! Здурів?! Ану, відпусти. Бо я зараз так закричу, що весь будинок збіжиться.

Твою ж тридесяту через коромисло... Таке враження, що я у власну книгу потрапив. Лише лайт версію. Навіть попри балаклави, хлопці не тягли на серйозних бандитів. Не та фактура. І аура не та… Швидше за все, просто вирішили полякати дівчинку. Але, як кажуть французи, апетит приходить підчас їди, бачачи злякане дівча, що цілком у їхній владі, хлопці втратили контроль, гормони вдарили в голову, і жарт це все уже нагадувало дедалі менше.

Один із них, широкоплечий хлопчина, схопив Ліду за руку, завернув за спину і, натискаючи на неї, змусив дівчину стати на коліна. Другий тим часом вхопив за волосся і став водити перед обличчям невеликим ножем.

— Тільки пискни! Так розпишу личко, що до кінця життя в дзеркало не глянеш!

Ні, так уже геть не годиться. Жарти жартами, але треба й міру знати.

— Вечір добрий! Не завадив?

Хлопці смикнулися на звук голосу, але особливого переляку не виявили.

— І тобі не хворіти, діду. Не завадиш, якщо далі підеш.

— Піду. Дозвольте тільки спитати… А що ви тут робите?

— Не бачиш? — Високий невдоволено зиркнув на мене. — З подругою розмовляємо. А ти йди, йди... не доводь до гріха.

— Щось не помітно, щоб вона хотіла з вами говорити… — знизав я плечима. — Давайте ми ось як зробимо. Ви відпускаєте Ліду і йдете собі геть. А я вдаю, що нічого не бачив. І всі залишаться задоволеними.

Взагалі-то, варто було шмаркачів трохи повчити ґречному поводженню з дівчатами. І я відчував, що цілком здатен це зробити. Зупиняло лише одне — усі вони були чистими. А мені вистачало екшену з демонами.

— Ти нічого не поплутав, дядьку? — той, що тримав ніж, ступив ближче.

— Давайте я вам поясню ситуацію так, як воно є насправді, а не те, що у вас в голові… — я говорив тихо й рівно, як зазвичай говорять із собакою, що гарчить і демонструє ікла. — Щоб зробити те, що ви збиралися і залишитися безкарними, вам доведеться вбити двох людей. Інакше Ліда заявить у поліцію, а я, як свідок, усе підтверджу. Ви впевнені, що три мінети варті десяти років життя за ґратами. До того ж дуже поганого життя. У в'язницях не люблять ґвалтівників. Особливо тих, що напали на малолітку. Ви ж знаєте, що Ліді ще немає шістнадцяти?