Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

На триста сімдесят другому році життя помер один із видатних громадян нашої країни, Ельфрік Румпельштільцхен. Ветеран трьох Пацючих воєн, кавалер всіх семи Кіноварних підв’язок, останні роки він був незмінним та незамінним міністром фінансів при нашому мудрому правителеві. Його талант, винахідливість, самовіддана вірність спільній справі давно вже стали легендами. Саме Ельфрік Румпельштільцхен спромігся всупереч усім економічним блокадам та іншим безглуздим викрутасам заморських держав наповнити нашу скарбницю дзвінкою монетою. Весь наш народ, весь уряд, кабінет міністрів і сам Головнокомандувач мовчки схиляють голови перед генієм покійного. Скорбота за ним лише згуртує нас у бажанні до переможного битися за наші світлі переконання та цінності, нести мир і процвітання невдячним сусідам. Із цим — переможемо!»

Приймач прокашлявся і провадив далі:

— «А тепер про інші новини. У зв’язку із переорієнтацією державної економіки у всіх областях країни тимчасово призупинено збирання та складування соломи. Надлишки заготовленої сировини поступово, за можливості, утилізуватимуться з метою розчищення складів. Що ж до посівної кампанії…»

— Ну от, — сказав інший, живий голос. — А я Гіппелю ще коли говорив. Попереджав. Та хто ж Міхала слухає? Що Міхал може розумного сказати, еге ж?

З-за будиночка вийшов, поправляючи штани, крихітний миршавий дідуганчик у сірій безрукавці. Поворушив носом, заплющивши очі. Смачно чхнув.

— О, — сказав. — От, правда.

Потім він помітив Мартину присутність і комічно здійняв брови:

— А ти, красуне, що тут загубила? На негру ти не схожа, на порохівницю теж.

Порохівницями та порохівниками звали клієнтів Губатого — тих, хто втирав у ясна «порох». Переважно це були хлопці й дівчата, усіляка там богема, типу творча молодь. Ніка півроку, ще до Йохана, зустрічалася із одним порохівником, тож Марта наслухалася про ту тусівку. Ширятися і ходити за натхненням на кладовище — спасибі, якось без неї.

А неграми називали негромантів та негроманток — тих, хто намагався за знайденими у мережі посібниками, нібито сканами із давніх манускриптів і тому подібною дурнею повертати життя мертвим. Ці були, в принципі, безпечні: могили не розкопували, у склепах труни не розкривали. Влаштовувалися поряд, креслили черепашачим кігтем на землі чи крейдою на підлозі склепів дуже могутні та вкрай таємничі символи, спалювали клоччя павутини, шерсть морських свинок, кокони бражників, читали вголос віршики без ритму і сенсу, плювали на долоню, потім втирали слину собі у лоба і погойдувалися, заплющивши очі. Одного разу Чепурун із Еріком і Натаном вирішили простежити за такими; причаїлися неподалік, а потім шугонули у найвідповідальнішу мить. Негри такого драпака давали, що ледве не вивернули кілька давніх пам’ятників.

— Я, — сказала сторожеві Марта, — до батька.

Старенький крякнув, виструнчився і нащось розправив рідесенькі вусики над верхньою губою.

— Авжеж, — кивнув. — І де він лежить? Ти зачекай, я збігаю по ліхтар і проведу. Хоча час, скажемо відверто, ти обрала не найкращий. Але… розумію, я за ці роки різного набачився й наслухався. Нещодавно?.. Рідні хоч лишилися?

Говорив він із таким собі рутинним співчуттям, навіть без особливої цікавості. Просто людині вночі на чергуванні нудно, а тут оказія.

— Ви не зрозуміли, — ввічливо сказала Марта. — Мій батько працює на нічній зміні, у пана Гіппеля.

Старенький завмер на півшляху до дверей, обернувся.

— А, — сказав, — у цьому сенсі.

Він кахикнув, із надмірною увагою вивчаючи носки своїх черевиків.

— Тоді тобі просто алейкою, знаєш, де капличка і старі склепи? Не загубишся, вони там незабаром займуться наступними ґратами, побачиш і почуєш. Ліхтар дати?

— Дякую, — сказала Марта, — я без ліхтаря.

Біля старих склепів — вона це бачила навіть звідси — палали вогні. Переносні лампи на високих штативах, як з’ясувалося, коли Марта підійшла ближче.

Вздовж паркана стояли ще не фарбовані ґрати. Вузькі, розміром із двері.

Кілька людей у помаранчевих спецівках якраз тягли одні такі ґрати до склепу. Поряд крокував туди-сюди Гіппель, із кимось сварився по телефону.

— Та начхати, — змахував він ліктем, — і на плани, і на розпорядження. «Що у моїх силах», аякже. От тільки час і простір мені не підвладні, не склалося якось, знаєте. Звідки я вам візьму?.. Кого? Куди?! В дупу собі хай засунуть. Тут із висяками розібратися б. А немає місць, пане Гьорресе, і так ущільнюю максимально. Нехай в інше якесь… та начхати, рік тому знаходили ж… О, помінялася політика, нові директиви? Їх нехай теж, туди ж… ми тут ці от директиви оцінили й посмакували. Вам самому кількість нещасних випадків у місті за останній тиждень ні про що?.. Я звідки?!.. Таж вони потім куди, по-вашому, потрапляють? А ви мені про місця. Ну власне! От просто зараз, ударними темпами і готуємо. Щоб хоча би по лампочці людям, матраци які-небудь… Авжеж, людям, а хто вони, по-вашому? Словом, скажіть там мерові — а треба буде, я і сам, не з лякливих, нічого, — скажіть, щоб там навіть не думали. Нехай розвертають і рушають до Істомля чи Урочинська… Вже? Ну, я не знаю, до інших міст, не моя справа розрулювати проблеми перевезень…

Батько тим часом помітив її. Здійняв брови, махнув рукою працівникам, щоб розбиралися без нього.

— Марто? Щось сталося?

— Нам треба поговорити, — сказала вона. — Це важливо.

Батько озирнувся на Гіппеля, той кивнув, мовляв, усе гаразд, ідіть розмовляйте.

Вони відійшли далі від склепів, щоб не перекрикувати шум: там якраз увімкнули зварювальний апарат.

— Це щодо Елізи. Я бачила її ввечері… її руки. Тату, треба їй допомогти. Не можна так. Хай навіть ти на неї сердишся, ну, через Будару, тільки це геть погано. Навіть я її пробачила… хоча вона єхидна, звичайно, та іще.

— Не переймайся, — сказав він спокійно. — Це було перші кілька днів. Поки яблука не почали діяти.

— Яблука? До чого тут яблука? Я кажу про Будару! Він мститься їй! А яблука так, щоб відвести очі.

Батько похитав головою:

— Без яблук, Марто, все було би набагато гірше. І він допомагає їх дістати. По місту був розподіл, на тих, хто повернувся, але ж ти знаєш, як буває: крадуть, перепродають утридорога… а Будара дістав і приносить, безкоштовно. Еліза його попросила, пояснила, в чому справа.

— То це для неї? Вона десь підхопила прокляття? А яблука — типу молодильних, стримують цю мерзоту? Тому ранки так погано загоюються? От чому плями на білизні, на кріслі й на покривалі у вітальні?

— Ні, — сказав батько. — Не тому. Плями через мене, Марто. Просто куля пройшла наскрізь.

Дивно, розгубилася Марта, напевно, він втомився. Заговорююється. До чого тут якась куля?

— Гадаю, — пояснив батько, — принаймні плями з часом щезнуть. Адже запах щез.

— Який запах? Що ти вигадуєш?!

— Запах пороху. Він довго не щезав, я боявся, що це назавжди… хоча тут уже й не знаєш, що таке «назавжди». Взагалі-то, повір, все сприймається не так страшно, як собі уявляв. Снам я вмію давати лад, дякувати попередній війні. Із голодом