Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Черевичок злетів разом із жабою, що намертво в нього вчепилася. І з розгону заїхав прибульцеві в лоба. Щось глухо бахнуло, неначе вибухнула повітряна кулька.

Гість відсахнувся й ледь не впав зі стільця. Ірчин черевичок гепнувся на підлогу. На нього, зашурхотівши сторінками, упав блокнот у тріснутій зеленій обкладинці.

— Ірино! — гнівно закричала тітонька із соцзабезу.

— Я ненавмисно, — буркнула Ірка й потяглася за своїм взуттям.

— Нічого-нічого, — гість скривив губи в лиховісній посмішці удава Каа, який зустрівся з добре вгодованим бандерлогом, і впустив ручку. Немов заворожена, тітонька із соцзабезу дивилася, як, сухо стукнувшись пластмасовим корпусом об підлогу, блакитна ручка покотилась прямісінько до протягнутої руки дівчинки… Уклякнувши на місці, Ірка стежила, як маленька блакитна змійка швидко повзе до неї, обмацуючи повітря рухливим язичком. Ось вона спинилася біля кінчиків її пальців і стала в бойову стійку…

Світ довкола почав блякнути, втрачаючи кольори. Змійка стала просто сірою. Із неймовірною для людини швидкістю Ірка схопила свій черевичок. І щосили гепнула змію по голові. Під каблуком хруснуло.

— Знову ненавмисно?! — тітонька із соцзабезу підхопилася з місця, здивовано зиркаючи на розчавлені шматочки пластмаси.

Носком черевика Ірка змела геть безпомічне розпластане зміїне тільце. Від мертвої гадини віяло холодом і мерзотою. І таким самим запахом, тільки в сто, у двісті разів сильнішим, тягло від непроханого гостя. Ірка гидливо зморщила личко.

— Навіть не вибачилась! — обурено закричала співробітниця соцзабезу й усім корпусом розвернулася до чоловіка з Комітету. — Я вас попереджала! Дівчинка з неблагополучної родини! Особливості виховання… — Вона кинула в’їдливий погляд на бабцю. — А ви наполягали!

— Яринко, ану зараз же вибачся! — злякалася бабця.

— Я зовсім не образився, — запевнив її гість. — А ручки в мене ще є!

Він засунув руку в портфель і висипав на стіл цілу купу різнокольорових ручок. Заціпенівши від жаху й огиди, Ірка дивилась, як на гладенькій поверхні столу звивається різнобарвний клубок змій. Виблискуючи вологими лускатими тілами, вони підповзали до краю й шльопалися на підлогу, спускалися по ніжках столу й повзли далі, до Ірки, оточуючи її, замикаючи в кільце.

— Ти ба, як ручечки розкотилися! — заметушилась бабця. — Яринко, та шо ж ти стоїш як нежива, зроби шось!

«А й справді, чого це я стою! — подумала Ірка, побачивши, як чітко, по-воєнному, змійки вишиковуються довкола неї, як загрозливо тріпотять їхні язички, а кімната сповнюється тихим злісним шипінням. Ще кілька секунд — і її оточить щільна огорожа з готових до атаки змій. — Треба щось робити!»

Ірка стрибнула. Випроставши руки зі скрюченими пальцями, вона вилетіла в останній, ще не замкнутий просвіт зміїного паркану. Прямо на груди гада, що сидів за столом. Стілець перекинувся. Прибулець та Ірка упали під стіл.

— Та ти збожеволіла!!! — пронизливо заверещала соцзабезівська тітка. — Я викличу міліцію!!!

— Ой, не треба міліцію! — миттю відгукнулась нажахана бабця. — То вона так грається, мала ще дитина!

— Та що ви мелете! Ірино! Негайно відпусти представника Комітету! — З неймовірною для її габаритів спритністю тітка пірнула під стіл і, схопивши Ірку за плече, розвернула до себе.

І відразу ж дикий, майже ультразвуковий крик вихопився з її грудей. На тендітних дівочих плечах, вишкіривши величезні ікла, красувалася голова здоровенного собаки.

Тітчин крик перетворився на хрипіння, очі вирячились, а пальці відразу ж ослабли…

Сильним поштовхом скинувши Ірку із себе, прибулець підхопився на ноги. Вертикальні зіниці його очей налилися тьмяним червоним вогнем. Згусток темряви в його руках уже не нагадував портфель, він збільшувався, розкидаючи довкола себе довгі в’юнкі щупальця. Вони миттю схопили тітку із соцзабезу й бабцю, загортаючи їх у кокони мороку, а потім раптово розчинилися, залишивши на підлозі два непритомних тіла.

Думки в Ірчиній голові метушилися, як пасажири на потопаючому «Титаніку». Урятувати бабцю, зупинити страшного прибульця… Мерщій накласти на нього закляття! Ірка відкрила було рота… Але з її горла вирвалося тільки жалюгідне скигління.

Лиховісний гість із задоволенням спостерігав, як смикається собача паща, марно намагаючись вичавити із себе бодай слово.

Його огидне свистяче дихання змушувало Ірчині вуха нервово дрижати. Тільки не втрачати голову! Утім, уже надто пізно, голову вона втратила, тепер хоча б не розгубити мізків! Вона судорожно намагалась зачепитися за людську свідомість, але із жахом відчувала, як її думки стають млявими і якимись пласкими. Проте м’язи наливаються силою, напружуються, готові кинути тіло вперед, прямісінько на горлянку ворога! Р-розірвати, р-р-розірвати! За мить Ірка знову знялася в повітря.

Короткий, пекучий удар полоснув її поперек морди й жбурнув геть. Відчайдушно завивши від болю, відьма клубком покотилась по підлозі. Вона спробувала встати, але її лапи враз ослабли й роз’їхались у різні боки. Крокуючи м’яко й розмірено — із п’ятки на носок, із п’ятки на носок — чорні черевики підійшли й спинилися прямісінько перед її носом. Насилу підвівши важку голову, Ірка подивилася вгору. Ворог височів над нею, посміхаючись і легко постукуючи по долоні товстим батогом, сплетеним із темряви. А на його долоні… Ірчині очі стали ще більші. Виграючи тим самим тьмяно-червоним світлом, що й очі прибульця, зблискував перстень із рубіном. Крізь куцу собачу пам’ять почали повільно спливати людські спогади.

«Перстень із рубіном… Хазяїн нічок… Той самий, котрий шукав Хортову кров… Хазяїн…»

Прибулець нахилився, пильно вдивляючись у сповнені жаху й болю собачі очі.

— Це ж треба, упізнав! Який розумний собачка! А на вигляд — звичайна тварина, — презирливо сказав він. — Слухайся хазяїна, псино!

І сплетений із пітьми батіг хрест-навхрест хльоснув Ірку по плечах. Вона болісно заскавчала й, зірвавшись із місця, вчепилася в нього зубами. Розлючено загарчавши, Ірка хотіла розірвати прибульця… Але кінець батога розпався на десятки крихітних зміїних голівок. Люто засичавши, змії порозкривали свої отруйні пащеки… Ірка швидко розтиснула зуби й стрибнула назад. Тієї ж миті її осліпило вогнем, аж сльози виступили.

— Тварина, — процідив хазяїн персня. — Тупа. Безмозка.

Так як він посмів! Захлинаючись лютим гарчанням, Ірка кинулась на ворога й одразу ж захрипіла, задихаючись. Батіг зашморгнувся в неї поперек грудей і безжалісно стис, вичавлюючи повітря з її легенів. Ірка заборсалася, намагаючись бодай якось звільнитися. Хазяїн персня рвучко смикнув відьму до себе. Її протягло по підлозі. Упираючись усіма лапами, Ірка спробувала зупинитися. Але ворог уже схопив її за горло й підняв у повітря. Дівча зависло, вишкіривши собачі ікла й відчайдушно дряпаючи руку, що міцно стискала її шию, слабкими людськими нігтями.

Хазяїн персня з розмаху вдарив Ірку мордою об