Читати книгу - "Меч приречення"

— Як цікаво. А виглядаєш ти таким спокійним та опанованим.

— Я не сказав, що відчуваю неспокій. Ти питала про асоціацію.

— Асоціації — це дзеркало душі. Дещо про це знаю, я ж поетка.

— А тобі, Ессі, з чим асоціюється море? — швидко спитав він, щоби покласти край розповідям про неспокій[48], який він відчував.

— Із вічним рухом, — не відразу відповіла вона. — Зі зміною. І з таємницею, загадкою, з чимось незбагненним, що я могла б описати на тисячу ладів, у тисячі строф, і все-таки не добратися до серцевини, до суті. Так, мабуть, із цим.

— Он як, — промовив, відчуваючи, що вербена усе дужче діє на нього. — Те, що ти відчуваєш, — це також неспокій. А виглядаєш такою спокійною та опанованою.

Вона обернулася до нього, відкинула золоте пасемко, втупила в нього свої гарні очі.

— Я, Геральте, ані спокійна, ані опанована.

Це сталося раптово, зовсім несподівано. Жест, який він зробив, а який мав бути дотиком, легким дотиком до її пліч, перетворився у сильне стискання обох долонь на її тоненькій талії, у швидке, хоч не різке притягання її ближче, аж до раптового дотику тіл, від якого скипала кров. Ессі раптом застигла, напружилася, сильно відігнулася назад, вперла долоні в його долоні, сильно, наче хотіла зірвати, зіпхнути його руки з талії, натомість лише вхопила їх сильніше, схилила голову вперед, розтулила губи, завагалася.

— Нащо… Нащо? — прошептала. Око її було широко розкрите, золоте пасемко спливло на щоку.

Він спокійно і повільно схилив голову, наблизив обличчя і раптом їхні губи зустрілися у поцілунку. Однак Ессі навіть тоді не відпустила його рук, що обіймали його талію, і далі сильно вигинала спину, уникаючи контакту тіл. Зберігаючи цю позицію, вони повільно, наче танцюючи, оберталися. Вона цілувала його охоче, вміло. І довго.

Потім спритно і без зусилля вивільнилася з його рук, відвернулася, знову сперлася об балюстраду, втягнула голову в плечі. Геральт раптом почувся жахливо, невимовно по-дурному. Це почуття втримало його від наближення до неї, від того, щоб обійняти її згорблені плечі.

— Чому? — холодно спитала вона, не обертаючись. — Чому ти це зробив?

Глянула на нього краєм ока і відьми́н зрозумів, що помилився. Раптом збагнув, що фальш, брехня, удавання та бравура заведуть його до трясовиння, на якому між ним і прірвою будуть лише пружні, збиті у тонкий килим трави і мохи, які щомиті можуть прогнутися, порватися, провалитися.

— Чому? — повторила. Він не відповів.

— Ти шукаєш жінки на ніч?

Він не відповів. Ессі повільно обернулася, торкнулася його плеча.

— Повернемося до зали, — сказала вона невимушено, але його та невимушеність не обманула, він відчував її напруження. — Не прибирай такої міни. Нічого не сталося. А те, що я не шукала чоловіка на ніч, — це ж не твоя провина. Правда?

— Ессі…

— Повертаймося, Геральте. Горицвіт уже тричі співав на біс. Моя черга. Ходімо, я заспіваю…

Дивно на нього глянула і дмухнула, щоби відкинути пасемко з ока.

— Заспіваю для тебе.

IV

— Ого, — відьми́н прикинувся здивованим. — Ти все-таки тут? Я думав, ти не повернешся на ніч.

Горицвіт зачинив двері на засув, повісив на кілок лютню і капелюшок із пером білої чаплі, здійняв кубрак, обтріпав його і розклав на клунках, що лежали в кутку кімнатки. Окрім тих клунків, цебра і сінника, напханого гороховою соломою, в кімнатці на горищі меблів не було, — навіть свічка стояла на підлозі у застиглій калюжці воску. Друхард Горицвіта шанував, але, видно, не настільки, щоб віддати у його розпорядження комору чи ванькир.

— А чому ж це, — спитав Горицвіт, роззуваючись, — ти думав, що я не повернуся на ніч?

— Я думав, — відьми́н підвівся на лікті, хрустячи гороховинням, — що ти підеш співати під вікном панни Вивірки, в бік якої цілий вечір вивалював язика, як лягавий пес до псиці.

— Ха-ха! — розреготався бард. — Ти примітивно дурний і нічого не зрозумів. Вивірка? Що там та Вивірка? Я хотів лишень викликати укол ревнощів у панни Акеретти, до якої підбиватиму клинці завтра. Сунься.

Горицвіт звалився на сінник і стягнув з Геральта верету. Геральт, відчуваючи дивну злість, повернув голову в бік маленького віконця, через яке, коли б не працьовиті павуки, видно було б зоряне небо.

— Ти чого надувся, як миш на крупу? — спитав поет. — Тобі що, муляє, бо я залицяюся до дівчат? А відколи ж то? Ти в друїди пішов і дав обітницю цноти?

— Перестань токувати. Я втомлений. Ти не помітив, що ми вперше за два тижні маємо сінник і дах над головою? Не тішить тебе думка, що над ранком нам не нападає на ніс?

— Для мене, — розмріявся Горицвіт, — сінник без дівчати, — то не сінник. Це неповне щастя, а що таке неповне щастя?

Геральт глухо зойкнув, як завжди, коли на Горицвіта находила нічна балакучість.

— Неповне щастя, — тягнув далі бард, заслухаючись власним голосом, — це як… Як перерваний поцілунок. Ти чого скрегочеш зубами, коли можна спитати?

— Ти страх який нудний, Горицвіте. Завжди лишень дівчата, дупи, цицьки, неповне щастя, поцілунки, перервані псами, якими тебе цькують родичі наречених. Ну що ж, ти, вочевидь, інакше не можеш. Вочевидь, тільки вільна фривольність, щоб не сказати неперебірливе грання всього, що рухається, дозволяє тобі складати балади, писати вірші та співати. Мабуть, це, — запиши собі, — темна сторона таланту.

Він сказав надто багато і не досить остудив голос. А Горицвіт легко й безпомильно його розшифрував.

— Ага, — сказав він спокійно. — Ессі Давен, звана Оченям. Гарне оченя Оченяти зупинилося на відьми́нові і відьми́н змішався. Відьми́н повівся перед Оченям як штубак перед королевою. І, замість себе самого, винуватить її та шукає в ній темних сторін.

— Це ти маячиш.

— Ні, мій любий. Ессі справила на тебе сильне враження, ти цього не приховаєш. Та й, зрештою, я в цьому нічого каригідного не вбачаю. Але вважай, не помилися. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант і має темні сторони, то, напевно, не такі, як ти собі уявляєш.

— Я здогадуюся, — сказав відьми́н, пануючи над голосом, — що ти дуже добре її знаєш.

— Досить добре. Але не так, як ти думаєш. Не так.

— Зізнайся, що для тебе це досить оригінально.

— Ти дурний, — бард потягнувся, підклав обидві долоні під карк. — Я Паяцинку майже з малої дитини знаю. Вона для мене як… ну… Як молодша сестричка. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти дуже б її скривдив, бо ти теж справив на неї сильне враження. Кажи правду, маєш на неї охоту?

— Коли б навіть,