Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

Породила королівна трьох хлопців. Як породила трьох хлопців, кожен хлопець мав зірку на чолі. Зірка була золота.

Повариха, як те побачила, то й хлопців кинула:

— Нате, гайворони.

Гайворони вхопили, пішли з дітками. А то були королівни браття. А повариха не знала. Вона думала, що гайворони їх з’їдять. Як кинула, то пішла та взяла три кицьки та й поклала там коло неї. А королівна все бачила, та не може говорити, бо німа.

Й написала повариха листа королю: «Ти бачиш, таку собі жінку знайшов: не досить, що німа, але породила не діти, а троє котенят».

А він собі думає: «Ну, то може статися. Але їх доглядайте. Ті котенята не побийте. Я хочу бачити ті діти».

Прийшов він додому, бачить котенята. Ну, подивився на котенят і нічого. Він їх годує. Та прийшло знов так, що королівна знов невдовзі породила хлопця із золотим волоссям. Як породила, король дуже зрадів.

Радів дуже король, ліг спати, а відьма прийшла та ту дитину задушила, а королівні уста кров’ю обмастила, ніби вона задушила.

Встав рано король, найперше дивиться на дитину — дитина нежива, а жінка в крові. Тоді він розгнівався і скликав міністрів, щоб спитати, що з жінкою зробити.

А ті й кажуть:

— Але ми з нею не живемо, ти бачиш сам, що.

— Вона троє котенят породила, тепер того хлопця задушила, бо бачте, що в крові.

— Ну, то роби з нею, що знаєш.

— А, — каже один міністр, — краще було б, аби її спалити.

Король погодився:

— Правду кажеш.

Ну, на одну гору наносили хмизу, наклали — будуть її палити. Але уже рік доходить, уже вийде термін, що вона мала бути німою.

Вивели її туди, поклали на той хмиз. І підпалили.

Почало куритися вже довкола ніг, вже полум’я, вогонь почав підступати до неї, тоді гайворони прилетіли, принесли всі чотири хлопчики живими.

— Вже можеш, сестро, говорити.

Тоді її зняли з хмизу, а сестра почала плакати, бо то Іжужбаба все робила; вона бачила, але німа була, не могла говорити.

Тоді взяли бабу знищили, а королівна живе з королем.

Прийшов до Кожуховець та й приповідці кінець.

Про хлопця, який повернув людям сонце, місяць і зорі

А ото колись жив великий пан, що мав велику пані. Були дуже багаті, але як зістарілися, то засумували, бо не було кому маєтки лишити. Пані пішла до знахарки, аби їй порадила, що має чинити.

— У морі є чарівна рибка, — сказала їй знахарка. — Жінка, що її з’їсть, народить хлопчика.

Пані прийшла додому, розповіла панові й просить:

— Купи мені ту рибку.

Приїхав пан на берег моря і спитав рибалок:

— Чи не зловили б ви мені ту рибку, від якої моя пані народить дитину?

— А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлопчина веселий був, бочку меду, аби дівчатам подобався, і бочку грошей, аби у нього багатство водилося.

— Все те вам дам. Коли прийти за рибкою? Треба якнайскоріше…

— Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ловиться. Прийдіть через тиждень.

Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибалки. Дали йому рибку.

У пана була за кухарку вже старша гуцулка. На сковороді так гарно запахло, що в гуцулки слина потекла. Було грішно не покуштувати хоч шматочок рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує. Відламала трошечки й з’їла, решту понесла пані.

Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані мала сина.

Як панський син підріс, його віддали до школи, а гуцульський пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.

Так минуло багато років. Гуцульчин син став таким парубком, як сонечко. Гуцулка не могла натішитися ним.

Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав, і зірки не світили. Люди ходили сумні, як перед кінцем світу. Казали, що сонце, місяць і зірки украли чорти.

Цісар розіслав по всій державі такий наказ: «Хто знайде сонце, місяць і зірки, за того він віддасть свою царівну».

Гуцульчин хлопець каже своїй мамі:

— Піду до цісаря й подивлюся, яка та царівна, бо не знаю, чи варто через неї зачіпатися з чортами.

Прийшов до столиці. Став перед престолом і каже:

— Я врятую, вельможний цісарю, сонце, місяць і зорі, але приведи сюди царівну, аби бачив, що вона за одна.

Привели царівну. Хлопець викресав вогню, запалив якусь тріску, обдивився царівну й сказав:

— Що ж, гарна дівка, може бути… Можна за неї і в пекло скочити.

Опівночі гуцул поскакав на коні до великого мосту, що був за темним лісом. Прив’язав коня до верби, а сам вирвав дошку з мосту й кинув у ріку. Присів за кущем і чекає.

Раптом чує гупання копит. Хтось став коло мосту і почав кричати:

— Хто розбирає мені міст? Ану, де той псуй-майстер!

— Я псую твій міст, — відповів парубок з-за куща.

— То що, будемо битися?

— Ти, чорте, не лякай мене своїм копитом, а віддай людям сонце, місяць і зірки, бо зараз із тебе порохи посипляться.

— Не віддам. Мусимо битися!

— Нащо кров проливати? — вів своє хлопець. — Ліпше буде, як ти станеш вогнем, а я дощем. Побачимо, хто кого переможе.

— Згода! — крикнув нечистий.

Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ ллє, а вогонь шипить. Точнісінько, як у пеклі!

Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть, і залишилася на місці лише купа попелу. Хлопець розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня й бігом до цісаря.

Коло дороги він побачив хатку й захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, на бобах ворожать. А одна з них дрімає над картами.

Парубче перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що дрімала над картами, шепотіла собі під ніс:

— Карта показує, що якийсь хлопець убив мого чоловіка і забрав сонце. Я тому парубкові віку вкоротаю! Стану грушею серед поля. Як він буде їхати і з’їсть одну грушку, то подавиться.

Муха вилетіла з хати і знову стала гуцулом. Хлопець побіг до цісаря. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:

— Хай мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити…

Уранці