Читати книгу - "Магічний ніж"

обрубках, які колись були його пальцями, запульсував разючий біль, а його джинси та кросівки вже були мокрими від крові. Віл ліг на спину та заплющив очі, але відразу розплющив їх. Біль був не таким уже й нестерпним, і частина його свідомості з тупим подивом відзначила це: він більше нагадував приглушені потужні удари молота, ніж той різкий гострий біль, що супроводжує неглибокий поріз.

Ще ніколи в житті Віл не відчував такої слабкості. Він вирішив, що на мить заснув: Ліра щось робила з його рукою. Він сів, аби подивитися, що сталося з рукою, та відчув нудоту. Старий був десь поблизу, але Вілові не було видно, що він робить. Тим часом Ліра щось казала, і Віл зосередився.

— Якби в нас був мох-кров'янка, — промовила вона, — той, що його вживають ведмеді, все було би набагато краще. Віл, я зараз затягну цією мотузкою тобі кисть, щоб зупинити кровотечу. Я не можу перев'язати те місце, де були пальці — там просто нічого перев'язувати. Не рухайся…

Віл послухався та озирнувся в пошуках своїх пальців — вони, скручені, мов криваві лапки, лежали на свинці. Хлопець засміявся.

— Гей, — гукнула Ліра, — припини! Підводься. У пана Парадізі є якісь ліки, якийсь цілющий бальзам, не знаю вже, який саме. Ходімо вниз. Той юнак втік: ми бачили, як він вибіг із дверей. Його немає, ти його переміг! Ходімо, Віле, ходімо…

Поперемінно лаючи його та лестячи йому, вона змусила хлопця спуститися в башту. Вони пройшли над битим склом, уламками дерева й увійшли до маленької прохолодної кімнати. На стіні висіли полиці з пляшками, глечиками, горщиками, ступками з товкачиками та аптекарськими терезами. Під брудним вікном стояла кам'яна раковина, над нею переливав щось із великої пляшки в маленьку пан Парадізі. Його руки трусилися.

— Сідай, випий це, — сказав він і налив у маленьку склянку темної рідини.

Віл присів і взяв склянку. Перший же ковток вогнем пробіг по його горлянці, і Ліра змушена була підхопити посудину — хлопець витріщив очі й почав хапати ротом повітря.

— Пий до дна, — скомандував старий.

— А що це?

— Слив'янка. То пий же!

Віл невеличкими ковточками допив напій. Його рука вже починала боліти по-справжньому.

— Ви у змозі його вилікувати? — тремтячим голосом запитала Ліра.

— О, так, у нас є ліки на будь-який випадок. Дівчинко, відчини он ту шухляду та візьми бинт.

Віл побачив, що ніж лежить на столі в центрі кімнати, але до того, як він устиг його взяти, старий, накульгуючи, підійшов до нього зі склянкою води.

— Випий і це, — наказав він.

Віл стиснув склянку й заплющив очі — старий почав щось робити з його рукою. Спочатку він відчув жахливу пекучість, потім його кисть почали досить грубо розтирати рушником і, нарешті, вже обережніше протерли рану якоюсь прохолодною тканиною. Він на мить відчув у руці прохолоду, але потім біль повернувся.

— Дуже цінна мазь, — сказав старий. — Здобути її надзвичайно складно. Чудово загоює рани.

В руці у нього був лише запилений, потертий тюбик звичайнісінького антисептичного крему — у своєму світі Віл міг придбати такий у будь-якій аптеці. Але старий поводився з ним так, ніби він був зроблений із мирри. Віл відвів очі.

Поки старий забинтовував Вілову рану, Ліра відчула, що Пантелеймон бажає на щось звернути її увагу, і підійшла до вікна. Він набув вигляду боривітра та сидів на рамі відчиненого вікна, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Дівчинка визирнула та побачила знайому постать: дівчинка Анжеліка бігла назустріч своєму братові Туліо, котрий спиною до стіни стояв на протилежному боці вузької вулички, розмахуючи руками в повітрі так, ніби намагався відігнати від обличчя рій комах. Потім юнак повернувся та почав мацати руками по каменях стіни, уважно оглядаючи кожен із них та обмацуючи їхні краї, при цьому він трусив головою та підвів плечі так, ніби затуляв щось від тих, хто знаходився за його спиною.

Цієї миті до Туліо підбігла Анжеліка. В неї, а також маленького Паоло, що стояв у неї за спиною, був надзвичайно розгублений вигляд. Діти схопили брата за руки _а спробували відтягти його від стіни.

І тоді Ліру знудило: вона зрозуміла, що на юнака накинулися примари. Звичайно, Анжеліка знала це, хоча й не бачила їх; маленький Паоло плакав і лупцював повітря, намагаючись відігнати невидимий жах, однак Туліо це не допомогло. Його рухи ставали дедалі більш сонними, доки нарешті зовсім не припинилися, Анжеліка припала до нього, смикаючи його за руку, але марно — Туліо не бажав прокидатися. Паоло все вигукував і вигукував ім'я брата, ніби це могло його повернути.

Тоді Анжеліка, здається, відчула, що Ліра спостерігає за нею, і звела очі. На мить їхні погляди зустрілися. Ліра відчула якийсь поштовх, ніби дівчинка вдарила її чи-ось — такою сильною була ненависть у її очах. Маленький Паоло побачив, що його сестра дивиться кудись угору, теж звів очі й, помітивши Ліру, пронизливо крикнув: «Ми вб'ємо тебе! Це ти зробила таке з Туліо! Ми вб'ємо тебе, ось так!»

Діти повернулися та побігли геть, залишивши свого скам'янілого брата, а налякана Ліра відійшла від вікна у глибину кімнати — хай там як, вони були винні в загибелі Туліо. Віл і старий нічого не чули — Джакомо Парадізі вичавлював на рану мазь, а хлопець зосередився на своїх відчуттях. Ліра спробувала викинути з голови те, що вона тільки-но побачила, та сконцентрувала увагу на Вілі.

— Щоб зупинити кров, ви маєте перетягнути руку чимось, — сказала вона. — Інакше вона ніколи не зупиниться.

— Так, я знаю, — якось сумно відповів старий.

Поки вони накладали джгут, Віл дивився вбік і ковток за ковтком пив слив'янку. Врешті-решт у нього з'явилося відчуття, ніби він поїхав кудись, хоча його рука, як і раніше, дуже боліла.

— От і все, — промовив Джакомо Парадізі. — Візьми ніж, він твій.

— Мені він не потрібен, — сказав Віл. — Я не хочу, щоб він був моїм.

— У тебе немає вибору, — відповів старий. — Тепер ти — хранитель.

— Але, здається, ви казали, що хранитель — ви сам? — спитала Ліра.

— Мій час сплив, — була відповідь. — Ніж сам знає, коли йому слід поміняти хранителя, і цей час настав, я знаю це достеменно. Ви не вірите мені? Дивіться!

Старий підняв ліву руку. Мізинець та підмізинний палець на ній були відсутні — так само, як у Віла.

— Так, я також бився та втратив ті самі пальці, — сказав він. — Це ознака хранителя. Між іншим, я також не знав усього цього заздалегідь.

Вражена побаченим,