Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

- Скільки можна жерти? - здивовано прошепотів Рон, коли Креб радісно показав Ґойлові на тістечка. Дурнувато усміхаючись, вони схопили тістечка, позапихали їх до своїх пащек і з переможним виглядом почали жувати. А тоді з точнісінько таким самим виразом повалилися навзнак на підлогу.

Найважче було запхати їх до комірчини. Коли їх нарешті надійно прилаштували між відрами та швабрами, Гаррі висмикнув кілька волосин з Ґойла, а Рон - із Креба. Довелося зняти з них ще й черевики, бо їхні власні були явно замалі для ніг Кребового й Ґойлового розміру.

Тоді, й далі приголомшені тим, що вони щойно вчинили, побігли до туалету Плаксивої Мірти.

Вони майже нічого не бачили крізь густий чорний дим, який курився з кабінки, де Герміона розмішувала розчин у казані. Затуливши обличчя мантіями, Гаррі й Рон легенько постукали в двері.

- Герміоно?

Почулося клацання замка, і звідти визирнула сяюча і збуджена Герміона. Позад неї побулькувала густа, немов меляса, настійка. На унітазній накривці уже стояли три склянки.

- Ну, що, дістали? - тихенько запитала Герміона.

Гаррі показав їй Ґойлове волосся.

- Добре. А я поцупила з пральні ці запасні мантії, - показала Герміона на невеличкий клунок. - Коли станете Кребом і Ґойлом, вам знадобиться одяг більшого розміру.

Хлопці зазирнули до казана. Зблизька настійка нагадувала густу чорну грязюку, яка мляво побулькувала.

- Я певна, що все зробила правильно, - сказала Герміона, нервово перечитуючи заляпану сторінку «Найпотужніших настійок». - Усе так, як у книжці. Коли вип'ємо, будемо мати рівно годину, перше ніж знову станемо собою.

- І що тепер? - прошепотів Рон.

- Розіллємо в три склянки й додамо волосини.

Герміона налила у кожну склянку по великій порції настійки, а потім тремтячою рукою витрусила волосину зі своєї пляшечки у першу склянку. Настійка гучно зашипіла, немов киплячий чайник і почала шалено клекотіти. За секунду вона забарвилася у хворобливо жовтий колір.

- Бе-е... натуральна Мілісент Булстроуд, - скривився Рон, гидливо поглядаючи на склянку. - Мабуть, і на смак паскудне.

- А тепер додайте своє, - звеліла Герміона.

Гаррі з Роном кинули в склянки по волосині Ґойла і Креба. Обидві склянки зашипіли й завирували - Ґойлова стала кольору хакі зі шмарками, а Кребова - брудно-брунатною.

- Зачекайте, - сказав Гаррі, коли Рон з Герміо-ною вже потяглися до склянок. - Краще не пиймо їх тут усі разом, бо коли станемо Кребом і Ґойлом, ми тут не помістимось. Та й Мілісент Булстроуд - не крихітний ельф.

- Добра думка, - погодився Рон, відмикаючи двері. - Займемо окремі кабінки.

Обережно, щоб не пролити жодної краплі своєї багатозільної настійки, Гаррі зайшов до середньої кабінки.

- Готові? - запитав він.

- Готові, - обізвалися голоси Рона й Герміони.

- Один! Два! Три!..

Затиснувши носа, Гаррі двома великими ковтками випив настійку до дна. Вона смакувала, як переварена капуста.

Йому відразу закрутило в животі, ніби він проковтнув живу змію. Гаррі зігнувся і подумав, що зараз його знудить, проте раптом щось обпекло йому шлунок, і це відчуття миттю розійшлося по всьому тілу аж до кінчиків пальців. Потім він тяжко задихав і впав навкарачки, бо з жахом відчув, що починає мовби танути. Шкіра на його тілі стала пухиритися, наче гарячий віск, і просто на очах його руки збільшилися, пальці потовстішали, нігті поширшали, а суглоби пальців випнулися і затвердли. Його плечі болісно поширшали, а поколювання на лобі свідчило, що чоло заросло йому волоссям аж до брів; його мантія тріснула під натиском грудей, які стали, мов діжка, що розриває свої обручі; ноги, стиснуті меншими на чотири розміри черевиками, страшенно боліли...

Усе припинилося так само зненацька, як і почалося. Гаррі лежав долілиць на холодній кам'яній підлозі, слухаючи, як в останній кабінці понуро схлипує Мірта. Він насилу стягнув свої черевики й підвівся. То ось як воно - бути Ґойлом.

Великою тремтячою рукою він скинув свою стару мантію, що висіла тепер за тридцять сантиметрів над підлогою, одягнув ту, що принесла Герміона, й зав'язав шнурівки величезних, як човен, Ґойлових черевиків. Хотів було відкинути з очей волосся, але намацав на чолі тільки коротку жорстку щетину.

Тут він усвідомив, що йому заважають окуляри, бо Ґойл, звичайно, їх не носив.

Він зняв їх і крикнув:

- Як ви там, о'кей? - Його голос був низьким і хрипким, як у Ґойл а.

- Так, - прогарчав праворуч грубий Кребів голос.

Гаррі прочинив двері й підійшов до надтріснутого дзеркала. На нього своїми тупими, глибоко посадженими очицями дивився Ґойл. Гаррі почухав вухо. Ґойл зробив те саме.

Відчинилися Ронові двері. Вони глянули одне на одного. Якщо не зважати на блідий і спантеличений вигляд, то Рона неможливо було відрізнити від Креба, починаючи від зачіски «під макітру» до довжелезних, як у горили, лап.

- Неймовірно! - вимовив Рон, підходячи до дзеркала і штурхаючи пальцем приплюснутий Кребів ніс. - Неймовірно!

- Мабуть, треба вже йти, - сказав Гаррі, послаблюючи ремінець годинника, що боляче вп'явся в товстий Ґойлів зап'ясток. - Нам ще треба знайти слизеринську вітальню, сподіваюся, хтось покаже нам дорогу.

Рон, дивлячись на Гаррі, промовив:

- Ти не повіриш, як дивно бачити Ґойла, який думає. - Він постукав до Герміони. - Давай, нам пора!

Йому відповів пронизливий голос:

- Я... я взагалі, мабуть, не піду. Ідіть без мене.

- Герміоно, ми розуміємо, що Мілісент Булст-роуд бридка, але ж ніхто не знатиме, що це саме ти.

- Ні, справді. Я таки не піду. А ви біжіть, не гайте часу.

Гаррі ошелешено глянув на Рона.

- О, тепер ти - викапаний Ґойл! - сказав Рон. - Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.

- Герміоно, з тобою все гаразд? - запитав Гаррі.

- Так, усе добре. Ви йдіть.

Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п'ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.

- Зустрінемося знову тут, добре? - сказав він.

Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.

- Не розмахуй так руками, - пробурмотів Гаррі Ронові.

- Що?

- У Креба вони просто звисають.

- Отак?

- Ага, це краще.

Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.

- Що робити?