Читати книгу - "На коні й під конем"

class="p1">Вперше я сидів за столом із дорослими. На почесному місці — художник, поруч — дядько Андрій, а я — на ріжечку, але все одно — за столом. Ми їли пряжену яєшню, я запивав її смачним холодним узваром, а дорослі — горілкою. Портрет стояв на покуті, і дядько Андрій не зводив з нього очей.

Після обіду настав час розрахунків. Дядько Андрій дістав засмальцьовані кредитки. Послинивши пальці, порахував, простягнув художникові:

— Оце вам копієчка в копієчку. За дікорацію, за гасла і знову ж — за мене...

Аполорій Олександрович не став рахувати гроші: недбало згорнув, поклав до кишені.

— А скільки ви заплатите моєму асистентові?

Я так і завмер. Гроші? Мені? Ні, то, мабуть, вчулося... Те ж саме здалося, мабуть, і дядькові Андрієві. Він поблимав, поблимав, потім спитав:

— Якому асистентові?

— А от йому, — показав на мене художник.

— Йому? — звів брови дядько Андрій. — А хіба йому що положено?

— Положено, — твердо відповів Аполорій Олександрович.

Після довгого торгу зійшлись на троячці.

— Ти, милий, зайди завтра, бо сьогодні у мене немає.

Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогодні, але що ж поробиш: почекаю до завтрього. Стрічав хлопців, хвалився:

— А я трояка заробив!

— Бре?

— От тобі й бре. У дядька Андрія, завтра вранці й оддадуть!

І хлопці, повіривши, йшли за мною, як прив'язані: цікавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму.

— Купуй цукерків. Отих, що в обгортках.

— Тю, дурний! Краще цигарок. «Біломорканал».

Я обіцяв купити і те і друге. Адже не якихось там десять копійок — цілісіньку троячку одержу завтра у голови!

Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою:

— Ага, а я три карбованці заробив!

— От і добре, — відповіла неуважно мама, що писала саме листи. — Помий руки та сідай їсти.

Не повірила.

Ну, нічого. Ось принесу завтра троячку — повірить. Цілісіньку ніч мені снились гроші.

Прокинувся, ледь почало сіріти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потім підхопився, швиденько одягся і побіг до дядька Андрія.

Там іще спали. Ну, нічого, я не гордий, я почекаю.

Став біля воріт, жду.

Мимо жене корову Соньчина мати — запитує:

— А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала?

Розказую їй усе по порядку: і як заробляв гроші, і як оце маю їх отримати.

— Ну, заробляй, заробляй! — сміється вона. — Багатого зятя матиму!

«Діждетесь! — дивлюся їй в спину. — Так і оженюся з вашою ротатою, щоб ділитися з нею троячкою!»

Не поспішаючи, тьопає вулицею дід Оксентій: повертається із сторожування.

— А ти кого тут стережеш? Розповідаю і йому.

— Купуй воли, — раїть мені дід. — Альбо корову... Ну, лишайся здоровий!

Дід Оксентій чвала собі далі, а я стою і стою. Сонце все вище та вище, а в хаті дядька Андрія — анітелень! Чи вони там повмирали?

Аж ось і хлопці. Заспані, аж поприпухало попід очима. Підходять, питають:

— Є троячка?

— Ще немає... Ще не прокинулись...

Хлопці сідають поруч зі мною. Починають обмізковувати, що можна купити на оту троячку.

Стукнули двері — ми так і підхопилися! В розхристаній сорочці на ганок вийшов голова сільради. Побачив нас, здивовано запитав:

— Ви, хлопці, чого?

Я відділився од гурту, несміливо зайшов у двір.

— Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима...

— За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нічого немає: всі учора віддав. Ти, хлопче, завтра зайди.

Розчарований, повертаюся і йду з двору. Добре, що хоч хлопці чули розмову, а то не повірили б.

Ще ніколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеїлось до неба: все не хотіло спускатися на захід. Я ледве діждався, коли почало смеркатися, і скоріше — у ліжко.

Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, підходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворів.

— Ні, — заспокоював я маму. — Я просто набігався.

— А ти поменше бігай, — сказала мама. Вона сіла біля мене, провела по моїй голові теплою ласкавою долонею, тихо мовила:

— Ти вже ж у мене великий...

І мені стало затишно й хороше, і я подумав про себе, що ось одержу троячку і куплю мамі подарунок. Який, ще не знав і сам, тільки виберу такий, щоб вона дуже втішилась, щоб розгладились зморшки на її втомленому обличчі...

— Ти знову тут? — здивувався дід Оксентій, побачивши мене вранці біля воріт. — Ще гроші заробив, чи що?

Я похмуро відповів, що й тих ще не одержав.

— Ото воно так, — сказав дід, вибиваючи об ворота люльку, — беруть — цілують, віддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч із коліна виколупає, а віддає!

Як і вчора, сходились хлопці, сідали рядком коло мене. Відповідали дружно дорослим, які зупинялися та питали, чого ми тут зібрались, що Толька має одержати зароблену троячку.

— Прийшов? — з досадою запитав мене голова. — Я ж сказав, що завтра!

Яке ж іще завтра, коли завтра — це сьогодні!

— От завтра й приходь... або ще краще — післязавтра, — сказав дядько Андрій.

Повертаючись од голови, я мало не плакав. Легко сказати: два дні і дві ночі! Як я їх переживу?

Пережив. Перемучився, а таки діждався того «післязавтра» та й зустрів сонце коло знайомих воріт.

— І досі не віддав? — спитав вражено дід. — І де в людей совість! Ну, та сьогодні оддасть. До трьох разів обіцяють, а на четвертий по шиї дають...

Дід як у воду дивився. Побачивши мене, голова скривився так, наче розгриз недозріле яблуко-дичку:

— А ти вже тут? От біда мені з тобою: нема в мене грошей. Не получив... Зайди, хлопче, десь так через тиждень, отоді й віддам.

Через тиждень?!

Повісивши голову, я поволік ноги з двору.

— Ну, що, віддав? — питають мене хлопці.

— Сказав: через тиждень...

— Аж через тиждень!

Розчаровані, вертаємось од голови. Міркуємо, що робити, аби примусити дядька Андрія оддати троячку.

— Помазати ворота дьогтем! — раїть Микола.

— Кому — голові? — заперечує Ванько. — А до тюряги не хочеш?

— Тоді вкрасти картину?

Але й це не підходило. Як ти її вкрадеш? Ще застука на гарячому та рубоне шаблюкою