Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Хто ці двоє блідолицих? — запитав Віннету.

— Батько та син.

— У чому їх звинувачують мої білі брати?

— Я звинувачую їх у вбивстві моєї дружини і сина, — першим відгукнувся Сем.

— Я звинувачую старшого з них у вбивстві мого батька, — вимовив Бернард.

— Я звинувачую старшого в нападі на поїзд і вбивстві залізничника, а молодшого — у спробі вбити мене та інших моїх товаришів у пустелі Льяно-Естакадо, — додав я. — Цього достатньо, ми можемо не перераховувати всі їхні злочини.

— Мій білий брат слушно каже: досить того, що ми знаємо. Вони повинні померти. Нехай чорний чоловік уб’є їх!

— Стоп! — вигукнув Сем. — Я не згоден! Я стільки років шукав їх. Вони завдали мені більше зла, ніж іншим, і їхні життя належать мені. На приклáді моєї рушниці не вистачає двох позначок! Коли вони нарешті заплатять за свій злочин, Священне Вухо заспокоїться й разом зі своєю Тоні знайде останній притулок в одній із гірських ущелин або на просторах прерії, де біліють кістки тисяч мисливців.

— Мій білий брат справедливий, він вимагає того, що належить йому по праву. Нехай Священне Вухо візьме убивць собі — він має право вчинити з ними все, що схоче.

— Семе, — вимовив я тихо, нахиляючись до старого вестмена, щоб ніхто інший не почув моїх слів, — не заплямовуйте себе кров’ю вбивць. Така помста не достойна християнина і є гріхом. Віддайте їх негрові.

Мисливець затято дивився в землю й мовчав. Поки він роздумував, я разом із Бернардом відійшов до коня Фреда Морґана і зазирнув до кобури на сідлі. Там лежало лише кілька перлин, які Бернард відразу ж упізнав. Потім ми обшукали вбивцю ювеліра і знайшли за підкладкою його шкіряної куртки пакунок із грошима. Сумнівів не було — то були гроші, що їх він відібрав у Гольферта. Бернард забрав гроші собі.

І тут раптом долинуло ледь чутне тривожне пирхання з того місця, де стояли наші коні. Мені здалося, що це був мій мустанг. Я підійшов до нього й побачив, що в нього розширені з переляку очі, а сам він гризе вудила й намагається розірвати пута, що стягують його передні ноги. Це означало, що поблизу нишпорив дикий звір або, ще гірше, індіанці. Я зараз же голосно крикнув, намагаючись попередити друзів, але вони не почули мене — повітря здригнулося від дикого пронизливого виття.

Я визирнув із-за густих гілок і побачив страшну картину: долину заполонив велетенський натовп індіанців. Троє команчів притискали до землі Сема, а четвертий в’язав його. Кілька ласó затягнулися на тілі Віннету, і вороги вже волокли його по землі. Гоблін лежав з розтрощеним черепом, а Бернарда взагалі не було видно за стіною червоношкірих. Боба я теж не побачив.

Отже, команчі-ракурро справді йшли слідами Капітана та Кончеса й зуміли застати нас зненацька. Що я міг зробити? Кинутися на допомогу друзям? Це було б чистим божевіллям. Мені залишалося тільки спробувати втекти. Я міг би вбити десяток або й два червоношкірих, але інші оточили б мене і взяли в полон.

Крім Гобліна, не вбили наразі нікого, а знаючи звичаї команчів, я був упевнений, що вони поведуть бранців у свої стійбища, щоб поставити біля стовпів тортур і насолодитися їхніми муками. Тож я повернувся до свого коня, відв’язав його, взяв за вуздечку і став дертися вгору крутою стежкою, що веде в гори. Часу було обмаль, адже червоношкірі точно бачили, як я пішов у кущі під час розмови, тож за кілька хвилин вони кинуться за мною навздогін. Я мусив за всяку ціну зберегти власне життя і свободу, щоб спробувати згодом якось виручити товаришів.

Через кілька годин шаленої гонитви я під’їхав до річки з кам’янистим руслом і скерував мустанга у воду. На каменях, що омиваються гірським потоком, не залишається слідів, тому я довго їхав вгору за течією, потім вибрався на берег, обмотав копита мустанга ганчір’ям і в обхід повернувся до долини, звідки й почав свою втечу.

Сонце уже зайшло, коли я побачив гірське пасмо, за яким лежала проклята долина. Далі мені не слід було їхати, тож я знайшов у лісі вкриту мохом галявину, і там влаштував собі нічліг. Мій кінь був настільки втомлений після бігу з замотаними копитами, що навіть не хотів пастися, а просто ліг біля мене.

Як миттєво все змінилося! Однак на роздуми і смуток часу не було, треба було діяти. І насамперед добре виспатися. Я подумки віддав себе на захист Богові, заплющив очі й розплющив їх аж тоді, коли сонце вже вийшло на небо. Проспав я довгенько. А коли прокинувся, то насамперед пішов шукати місце, де мій кінь міг би трохи попастися. Там я прив’язав коня й пішки попрямував до місця вчорашнього бою. Я усвідомлював, що мій задум був небезпечним, але іншого виходу в мене не було, оскільки я хотів допомогти друзям. Крок за кроком я пробирався до вершини хребта і робив це так обережно, що мені знадобилося години дві на дорогу, яку піший мандрівник подолав би за десять хвилин. У долину я спускався ще обережніше й повільніше. Коли ж зупинився під старим величезним дубом, щоб відпочити й роздивитися довкола, то раптом почув чийсь тихий свист.

Я озирнувся і нікого не побачив.

Свист повторився.

Цього разу мені здалося, що звук долинає зверху. Я підняв голову, але як не напружував зір, не помітив у гілках нікого.

— Маса Чарлі! — почув я свистячий шепіт.

Он воно що! Вгорі, під самою кроною, було дупло, з якого визирало чорне обличчя Боба.

— Почекайте, маса, Боб зараз спуститься до вас!

З тихим шелестом розсунулися кущі ліщини, які росли довкола дуба, і я побачив перед собою негра.

— Заходьте, маса Чарлі. Жоден індіанець не знайде тут розумного Боба й маса.

Тут я