Читати книгу - "Сусід"

Замерзлими враз пальцями беру інший папір. На ньому зафіксований акт всиновлення. Копія паспорту. Виявляється, в нього є дружина — Зайченко Оксана Миронівна, шістдесят першого року народження.

Спочатку руки, а далі я вся починаю труситися дрібним загрозливим тремтінням. Сльози? Більше нема. Злість? Вся також вийшла зі сльозами. Але ж якось потрібно спинити той трем.

Відрухово витягую з торби пальто і вбираю на голе тіло. Я досі не вбрана, лише майтки і станик зі суцільного гапту, які позавчора купила, піддавшись хвилевій забаганці.

Хоч добре знаю, що нічого не знайду — все одно шукаю. Можливо, десь на дні хоч якась краплина алкоголю. Таки ні. Йду до вхідних дверей. За мить тисну гудзик дзвоника.

— Хто там?

Слава богу, він вдома.

— Вікторія.

— Добридень. — Широко відчиняє двері.

Всміхається? Чекав?

— Маєте каву?

— Авжеж.

— А коньяк? — Переминаюся з ноги на ногу в одвірку.

– І коньяк є. То що заходиш?

Він перейшов на «ти» вмисно, чи то вихопилось йому випдково.

— Так.

Раптом наші погляди стрічаються на моїх босих ногах.

Всміхаємось. Обоє. Не знала, що усміх так сильно може зблизити. Що все інше тоді може виявитись зайвим…

— Я все продумала. Продамо мою квартиру, переїдемо в інше місто і почнемо все з початку, Сашко. — Тулюся до нього ще щільніше, наче хтось намагається його в мене забрати. Мабуть таке відчуття, бо в чужому ліжку. — Нащо вона тобі? Молода, виснажена, психічно неврівноважена… відпусти її.

— Я також про це думав, — тихо проказав він.

Ого! Про що він також думав? Він не міг знати про квартиру. Я ж нікому про неї не говорила. А про сина… все ще з нетерпінням і острахом чекаю першої слушної нагоди, щоб сказати йому про це.

— Про що? Думав про що?

— Я не знав про квартиру. — Всміхнувся, наче прочитав мої думки.

Його тепла, повна чуттєвої ніжності долоня погладила моє плече.

Слава Богу. Бо вже всяке можна було б подумати. Тепер мабуть сам час, щоб сказати про малого. Шалено калатає серце. Впріли долоні і тонкою цівочкою зрадливо тече з-під пахви піт. Завмерла. Намагаюсь не дихати. Почуття любові і ніжності до цього завжди самотнього в душі чоловіка розривало мене з середини.

— Про те, що втомився від неї, від її повчань, очікувань, істерик, невиправданих надій… — наче до себе говорив він.

Скамянілий погляд втупився в стелю, наче звідти читав текст своєї сповіді, яка от-от мала стати й моєю.

— Розумію… Ти ж будеш не проти, якщо… — скориставшись паузою, хотіла сказати про малого.

— Від її чорних, велетенських очей, в яких кожного-кожнісінького дня німий докір. — Продовжував зчитувати зі стелі текст втомленим голосом, не зауваживши мого несміливого втручання. — Від її німого болю, затравленого кохання, від її надмірної прив’язаності, надокучливої ніжності… — Затнувся, наче напис на стелі зле відчитувався. — Зрештою, втомився від її малої, яка до того ж тільки її, а не моя…

Мимоволі й сама звела погляд на стелю. Може, останньої фрази там не було, можливо він сам її придумав… Можливо…

Можливо… Володька добре подбає про сина.