Читати книгу - "Вільняк"

— Еге ж, еге ж, — кректав веретенник. — Готовий битись об заклад, це місце що день, то меншає.

Ксант мовчки усміхнувся. Він чудово розумів, що то не чайна зала меншала, а більшав сам Щип. І поцікавився, скільки ж усе таки жукові років.

Спокійними, виваженими рухами веретенник поставив одну шклянку під носика візерунчастого чайника і повернув краник. Спершу одна, а тоді й друга шклянка наповнились бурштиновою рідиною, гарячою і паркою. Тоді він ухопив срібними щипцями кілька кристаликів меду і разом з ними вкинув у чашки по гілочці гой-ягідного цвіту. Ксант спостерігав за знайомими приготуваннями, і докори сумління та почуття провини озивалися в ньому з новою силою.

Щип зауважив, що хлопець геть-чисто розкис.

— Ну-ну, не ти перший, — промовив веретенник. — І будь певен, не останній.

— Знаю, знаю, — промовив Ксант, ледь стримуючи сльози. — Розумієш, це все одно, що…

— Тобі хотілося б змінити те, що вже сталося? — запитав Щип і, ледь нагнувши голову, подав йому чай. — Змінити колишні ухвали? Повиправляти всі огріхи? Зняти важкий тягар провини, що тисне тобі на груди? — Він трохи помовчав, а тоді додав: — Кушайте, паничу Ксанте, свій чай.

Ксант відсьорбнув зі шклянки, і коли тепла, солодка й запашна рідина стала розливатися по тілу, почувся трохи бадьоріш. Він поставив шклянку на стіл.

— Відчуття провини — жахлива річ, а надто коли намагаєшся втекти від нього, — провадив далі веретенник. — Та якщо ти його не злякаєшся, а приймеш таким, як воно є, то біль, що тебе мордує, може й перестати.

— Але ж як, Щипе, як? — розпачливо зойкнув Ксант. — Як можна прийняти власні переступи?

Веретенник присів на задніх лапах і сьорбнув свого чаю. Запала тривала тиша. Нарешті він озвався тріскучим від хвилювання голосом.

— Колись, дуже багато років тому, жили собі чоловік і жінка — чудове молоде подружжя, і так сталося, що я їм теж був не чужий. І ось якось їм довелося піти на страшний вчинок…

Ксант ловив кожне жукове слово.

Веретенникові очі були приплющені, а сам він, поринувши з головою у давненезні спогади, легенько погойдувався туди-сюди.

— Це все почалося ще в старому Санктафраксі, коли я служив дворецьким у Палаці тіней при самому Найвищому Академіку. Звали його Лініус Паллітакс, і була в нього дочка Маріс. Така собі чарівна юна істота, — провадив веретенник, замріяно дивлячись кудись перед себе. — Тугі коси, зелені очі, кирпатенький носик і таке поважне обличчя, якого я зроду не бачив у діток…

Він замовк, попиваючи чай.

— Хм, мабуть, ще дрібка меду не завадить, — пробуркотів веретенник. — Ну, як тобі, Ксанте, мій чай?

— Смакота! — похвалив хлопець і знову сьорбнув зі шклянки.

Щип споважнів.

— І ось одного дня прилетів корабель небесних піратів, — тягнув він далі. — На ймення «Приборкувач ураганів», а капітаном на ньому був путящий, хоча трохи й свавільний, капітан Вітроногий Шакал. Пригадую, я прийшов до господаря з повідомленням, що скоро він прибуде, аж бачу — корабель уже прилетів, а капітан та його син стоять у покої з Академіком.

— Син? — перепитав Ксант, прикидаючи, де й коли таке могло бути.

— Авжеж, син, — потвердив Щип. — Звали його Квінт. Як зараз пам’ятаю мить, коли я вперше його побачив. — Веретенник знову нахмурився і зміряв Ксанта довгим, пильним поглядом. — Чимось він разюче нагадував тебе, — відзначив Щип. — Так само смикалось обличчя, коли він чув себе в чомусь винним, той самий вогонь одержимості в очах.

Ксант жадібно ловив кожне веретенникове слово.

— Звісно ж, — вів далі Щип, — те все з’ясувалося пізніше. Він розповів мені все про себе, — додав він з усміхом. — З мене вдячний слухач.

— І що ж він розповів?

— Що? — перепитав Щип. — О, яке немилосердне буває часом життя. У страшній пожежі загинула вся його сім’я, крім батька: трагічної ночі його не було вдома. Матір, п’ятеро братів, ба навіть покоївку — всіх поглинув вогонь. Він був наймолодший, а отже, й найменший, тож якось прирозумів прослизнути у вузький отвір і перебратись у безпечніше місце. — Веретенник помовчав. — А потім… Його заполонило почуття провини, що він один з усіх пережив пожежу.

— Але ж він не вчинив нічого негідного! — вигукнув Ксант.

— Саме це я йому й сказав, — зітхнув Щип. — Але він, либонь, так і не змирився з цим почуттям, принаймні так можна пояснити те, що далі сталося…

— Що саме? — запитав Ксант.

— Ось до цього я й веду, — спокійно відповів Щип. — Минув якийсь час і Ксант із Маріс стали друзями. — Він усміхнувся. — Близькими друзями. — Вони були просто нерозлийвода. Маріс доглядала батька, коли той заслаб, а Квінт дістав місце в Лицарській Академії. Блаженні, незабутні часи! Я часто згадую старий Санктафракс і ту довгу холодну зиму… — Веретенник заплющився і, здавалося, поринув у сон.

— Щипе? — нагукав його Ксант. — Щипе? Маріс і Квінт… Що було з ними далі?

Веретенник розплющив очі й похитав здоровою, як казан, прозорою головою.

— О, з ними ще багато чого було, — промовив він. — Вони побралися і зразу вирушили у повітряну плавбу на судні, де за капітана був бездушний виродок Мультиніус Гобтракс… — При цих словах веретенника пересмикнуло.

— І…? — Ксанта розпирала цікавість.

— Їхній корабель зазнав катастрофи, — сказав жук просто. Узявши Ксантову шклянку, він знову наповнив її чаєм. — Я так до пуття й не доглупався, що сталося тоді в небі над Темнолісом. Квінт ніколи не