Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

Під час спускання ми з Кротовим пригадали наші зустрічі. Я з цікавістю поглядав на нього, пригадуючи слова Догадова, що цей інженер в усьому підтримує Макаренка.

Кротов мав освіту гірничого інженера і багато років працював на Донбасі. Це була серйозна людина середнього віку. Треба сказати, що зовнішністю своєю він являв контраст до Макаренка. Він був дуже спокійний і лагідний. Мені він здавався навіть вайлуватим.

Десь посередині стовбура ліфт спинився. Кротов пояснив, що тут ми повинні розминутися з зустрічною кабінкою та змінити трос. За ті кілька хвилин, що ми простояли, інженер поскаржився на співробітників картографічного управління, які останніми днями забрали в нього дуже багато часу.

— Макуха нас діймає, — сказав Кротов професорові. — Він уже чим тільки не займається. Керує картографічним управлінням, а понабирав до себе кого завгодно. Працюють у нього і геологи, і геофізики, і археологи, і фітопалеонтологи, і звичайні зоологи та ботаніки, і метеорологи, і, здається, навіть нумізмати.[20]

— А філателістів ще нема? — засміявся Аркадій Михайлович.

— Та, мабуть, незабаром і для них знайде роботу. Тим більше, він запропонував відзначити закінчення будівництва Глибинного шляху також випуском ста спеціальних поштових марок. Навіть рисунки тих марок підготував.

Професор посміхався. Він любив ініціативного географа, свого колишнього вихованця.

— І, знаєте, — говорив Кротов далі, — всі його співробітники вишукують безліч різного гатунку речей, які нібито потрібні для науки, та абсолютно не мають значення для нашого будівництва… Тепер у нас з палеонтологом трагедія. Цими днями ми розкопали на глибині в тисячу п’ятсот тридцять п’ять метрів кладовище якихсь допотопних звірів.

— Ого! — вигукнув професор..

— Справді, небувале явище… Тільки ми в тому самому місці повинні пробивати річище для підземної ріки. Ну, тут і почалась війна з одним палеонтологом.

Я, зрозуміло, з неабиякою цікавістю прислухався до цієї розмови, догадуючись, що то був за палеонтолог.

— Хто ж то такий? — сгштав я.

— Є тут такий Догадов…

— А-а…

— Людина, здається, тямуща. Іноді дуже розумні речі говорить. А тут, з цими кістками, просто бій мені вчинив. Сьогодні оце послав телеграму до Макухи. На мене скаржиться.

В цей час ліфт рушив. Знов підлога ніби провалювалась у нас під ногами.

Та незабаром почалось гальмування. Наближалось дно шахти,

— Уявіть собі, — звернувся до мене Тарас, — на якій страшній ми глибині. Скільки над нами землі та каменю!

Я зажмурився, намагаючись уявити собі це і аж здригнувся.

— Жах! — промовив я.

Ліфт уже спинився, і Кротов, відчиняючи дверцята, сказав мені:

— А уявіть, якої велетенської сили відбувалися тут пересування земних мас, якщо кістки звірів потрапили на таку глибину.

— Мені здається, що це неможливо, — зауважив Аркадій Михайлович. — Звичайно, я не такий уже й знавець геології. Та все ж таки…

— Від геологів я чув те ж саме, — сказав Кротов. — Але кістки ті я сам бачив.

Ми вийшли з кабінки.

Перше, що вразило мене та, мабуть, і Тараса, — це напівтемрява, що оповивала все довкола. Уже цим дев’ятсот двадцять п’ята шахта відрізнялася від того підземелля, куди нас водив Самборський. На моє запитання, чому тут так темно, Кротов пояснив, що доводиться заощаджувати електроенергію. Поки не почне свою роботу електровелетень на підземній Ангарі, освітлення збільшувати не можна.

В цій напівтемряві високо вгорі зникали величезні гранітні колони з вкрапленими в них порфірами та базальтами. В сутінках не можна було побачити стелі, що височіла мало не на сто двадцять метрів. Саме в цьому місці планували побудувати підземний вокзал, а трохи далі мали розмістити депо електровозів та вагонів і різні майстерні.

— Це — найважча робота, — розповідав Кротов. — Пробивати ж самий тунель порівняно легко. А тут нам доведеться обладнати ціле підземне місто… Були суперечки, чи слід будувати саме тут. Більшість підземних вокзалів ми влаштовуємо на значно менших глибинах і мало не завжди поблизу великих наземних міст. Та низка обставин спонукала нас зупинитися саме на цьому місці. По-перше, грунт. Тут виключно тверді породи. По-друге, це район величезних геологічних багатств. Ви, мабуть, знаєте, що перед нами поставили завдання збудувати тут, під землею, великий завод пайрекс-алюмінію. Виявилось, що тут-найбагатша сировинна база для цього виробництва… Я зараз закінчую розвідки, що дозволять остаточно визначити місце розташування майбутнього заводу. Група наукових працівників, що прибули сюди, вже ставлять невеличкий експериментальний завод. Коли хочете, я проведу вас до нього. Крім того, коли визначали це місце для підземного вокзалу, то зважали і на навколишній район. Розвиток цього району вимагає створення в горах великого центра… А до всього, значна глибина повинна в якійсь мірі, — так сподіваються геологи, — страхувати нас від можливих сейсмічних катастроф. А щодо цього даний район, очевидно, не зовсім безпечний.

— А чи багато у вас літостатів? — поцікавився Тарас.

— Не треба бути надмірно цікавим, — посміхнувся Кротов. — Нам їх вистачає. А скоро буде вдвоє більше.

Тарас зніяковів.

Щоб оглянути шахту, нам довелося скористатися електровозом, який ходив на гусеницях і нагадував танк. На цій машині був установлений сильний прожектор, що освітлював шлях на кілька сот метрів. Ми вдягли шоломи з звукофільтрами і вмостились на електровозі.

Спочатку оглянули підземелля, де проектували побудову всяких споруд. Підземелля це простяглось приблизно на сім кілометрів. Будівництво тут не було ще закінчене й наполовину.

Якби не шоломи з звукофільтрами, то барабанні перетинки в людей, які працювали тут, навряд чи довго витримали б оглушливе скреготіння й вибухи півтора десятка літостатів та гуркіт конвейєрів, що виносили породу.

Наша машина досить швидко пройшла цим підземеллям і ввійшла до тунелю.

Тут інженер запропонував нам зняти шоломи. Хоча конвейєри й гуркотіли, та ми могли досить вільно розмовляти без допомоги звукофільтрів. Та трохи згодом ми знов одягли шоломи. Ми ще не