Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

Абакум промовив це спокійно, повільно, не зводячи очей з дівчини, і помітив, як зблідли її щоки. Вона стояла нерухомо і дивилась на нього, немов зачарована, широко відкритими очима.

— Інакше я неодмінно запропонував би вам стілець, — сказав Абакум. — Але внизу ваш наречений, очевидно, нервує, поглядає на годинник, і ми не повинні зловживати його терпінням.

— Господи! — прошепотіла Віолета і оглянулась. — Чи не попала я часом у дім чарівника?

Від збентеження вона стала напрочуд гарною, і Абакум мимоволі замилувався нею.

Потім він підійшов до телефону і упевнено, швидко набрав якийсь номер. Цього разу з мембрани почувся соковитий чоловічий голос. Як видно, голос цей був знайомий Абакумові, бо він задоволено всміхнувся і кивнув головою.

— Асене, — промовив він, — прошу тебе, потерпи ще трохи. І не гнівайся. Ревнощі, кажуть, великий порок.

Віолета слухала його, широко розкривши очі.

Абакум поклав трубку і, попросивши пробачення, пішов у спальню. Через кілька хвилин він вийшов звідти, одягнений в темний костюм і білосніжну сорочку з накрохмаленим комірцем. Від нього ледве вловимо пахло одеколоном.

— Отже, — почав він, підійшовши до Віолети, — історія така. Приблизно півтора року тому, під час розкопок у південно-східній частині країни, режисер студії документальних фільмів Асен Кантарджієв виграв у мене на парі чудову срібну монету. Ця антична монета висить у вас на шиї як кулон. Я чув від вашого діда, що наречений ваш — режисер кінохроніки. Там, звичайно, є ще режисери, але тільки наречена Асена Кантарджієва може носити на шиї цю монету. Ось так я дізнався про ім'я вашого нареченого.

— Але як ви здогадалися, що він унизу? — спитала Віолета, прикриваючи рукою срібну монету.

— Дуже просто! — засміявся Абакум. — Дівчина навряд чи одягатиметься так нарядно, якщо не чекає гостя. Ви чекали нареченого, тому, розуміється, наділи і цю монету — його подарунок. Однак про присутність Асена свідчить насамперед ця позначка. — І Абакум вказав на ледве помітну рожеву плямку в неї на шиї. — Маленький блідий слід вашої ж помади. Він поцілував вас спочатку в губи, а потім переніс слід від помади на це місце. Але чому ви зніяковіли? У вас зараз вигляд ображеної гімназистки. Я образив вас?

— О, ні, — всміхнулась вимученою усмішкою Віолета. — Тут ви вже не вгадали. — Вона похитала головою. — Досі ви не сказали нічого такого, що могло б образити мене. Так, мене поцілував наречений! Але він на те і наречений, щоб цілувати! — Вона дзвінко розсміялась, але було видно, що їй зовсім не весело. — Давайте закінчимо нашу розмову, бо внизу нас чекають.

Абакум жартівливо погрозив їй пальцем.

— Іншим разом приступайте до діла відверто і без хитрощів. Ви могли б прямо сказати: «Мій наречений знайомий з вами, він внизу і хоче вас бачити». А ви почали з освітлення, обстановки, висловили думку про мої очі, про книжки та інше. Це, звичайно, дрібні хитрощі. Але вони вам не до лиця!

Вона ступила кілька кроків до дверей і раптом, різко повернувшись до нього, сказала:

— І тут ви не вгадали! У деяких випадках ви: дуже прозорливі. Навіть більше, ніж треба. Але про деякі речі не маєте найменшого уявлення. Пробачте, але зараз ви говорите просто навмання! Можу попросити у вас хусточку?

Абакум подав їй білосніжку хусточку, і дівчина, спокійно стоячи перед ним, не соромлячись, поволі стерла рожевий кружок з шиї. У золотисто-жовтому джемпері, що красиво облягав її, вона здалась Абакумові надто жіночною для своїх дев'ятнадцяти років.

Внизу, у вітальні, давні знайомі зустрілись по-дружньому, але стримано, як і годиться серйозним сильним чоловікам: коротке, міцне рукостискання до хрусту в суглобах і взаємне поплескування по плечу. Підполковник, стурбований шумом, з цікавістю виглянув з кабінету, але, зрозумівши, в чому річ, весело засміявся і задоволено кивнув головою.

— Якби не ця монета у неї на шиї, — сказав Асен, — ти б і не здогадався, що я тут. Вона мене видала, правда ж?

— Тільки вона! — поблажливо відповів Абакум і скоса подивився на Віолету. — Інших слідів не було. — Він помовчав і потім, повернувшись до Асена, похитав головою: — У всякому разі ти програв!

Асен на зріст був майже такий, як і Абакум, але тримався пряміше і здавався стрункішим. Кучерявий, з високим чолом, товстими, хтивими губами і розумними бистрими очима, він належав до тих мужчин, які подобаються жінкам.

— Так, ти безумовно програв, — повторив Абакум.

— Не поспішай радіти, Цезарю! — засміявся Асен. Усмішка в нього була задирлива і гордовита. — А це що таке, дозвольте вас спитати?

Асен переможно замахав у себе над головою білосніжною хусточкою з рожевою плямою на кінці.

Віолета притиснула руки до грудей і збентежено відступила назад.

— Та це ж моя хусточка, — всміхнувся Абакум. Усмішка в нього була ясна і добродушна. — Ти витягнув її з внутрішньої кишені мого піджака, шахраю, коли схопив мене в свої іудині обійми.

І вони обидва голосно розсміялися. Потім Асен раптом похмурнів і, затиснувши хусточку в руці, задумливо сказав:

— Але я бачу на ній якусь дуже підозрілу пляму. Що це?

Абакум зараз же показав йому свою руку. Вказівний і великий пальці були трохи замазані чимсь червоним.

— Застругував червоний олівець, — сказав він, — коли твоя наречена прийшла до мене. Треба було чимось стерти фарбу перед тим, як привітатись. Ти задоволений?

— Ми квити, — зауважив Асен, подаючи йому хусточку. — Пам'ятаєш, останнім разом ти виграв? Тепер ми квити.

Віолета крадькома глянула на Абакума. І погляд цей був напрочуд ніжний і теплий.

Півтора року тому Археологічний інститут провадив великі розкопки одного фракійського поселення, недалеко від північних відрогів Родопських гір. У цих розкопках, як керівник сектора, брав участь і Абакум. Він сподівався знайти багато побутових речей македоно-фракійського походження і, знаючи, що його можуть в перший-ліпший момент