Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

Під його ногами утворилася рожева кулька, яка дедалі збільшувалася. Вона непомітно, наче юнак був безтілесним, проросла з-під нього, і він опинився всередині, живий і неушкоджений. Торкнувся руками щік, поплескав по боках, щоб відчути реальність того, що відбувається. Дах переходу розчахнувся, немов пелюстки тюльпана, і Ештон поплив. Майже так само все відбувалося на вежах Палацового міста, там у кулях теж можна було літати. Спочатку хлопцю здалося, що його політ буде трохи безладним, як тоді, коли маленька дитина видуває кольорову бульбашку. От у Палацовому місті з польотами все ясно — бульбашки рухаються лише від вежі до вежі. Що ж, треба просто набратися терпіння, він усе зрозуміє — інакше й бути не може. Ештон таки мусить долетіти чи до вежі, чи до переходу, схожого на той, із якого вирушив. Зрештою, у тих магічних обрядах має бути хоч якийсь сенс. А магів там було… скільки ж їх там було? Семеро? Восьмеро? Немало, як для магів. А ще сила-силенна вогнекрилів. Маленькі кульки його думок розліталися по рожевій кулі, та до наплічника чомусь не залітали. Отже, треба їх відкинути, бо він за ними нічого не побачить. О, та в нього просто вимкнений особистий думотон! Ештон увімкнув пристрій, і кульки слухняно вишикувались у чергу, щоб туди залетіти. Це було так кумедно, що юнак розсміявся. Він з’ясував, що мерехтіння кульок йому нічим не завадило б — крізь молочний туман, що оточував рожеву кулю, у якій він опинився, майже нічого не було видно. Час від часу хлопець бачив кулі, схожі на ту, у якій він чи то плив, чи то летів хтозна-скільки часу. І йому навіть здавалося, що в них є люди.

Минула чи то мить, чи половина життя, чи набагато більше. Молочний туман стирав грані часу. Разів зо два чи три Ештон помічав зелені труби якоїсь доволі складної конструкції й розмиті чорні плями, що шугали в них раз по раз донизу: билися об стінки, залітали в бокові розгалуження й знову падали. Хлопцю навіть здалося, що ці плями теж мають обличчя, що й це — люди. Але чомусь подумав, що йому нізащо не хотілося б опинитися на їхньому місці. Нічого не змінювалося — туман то ставав трохи прозорішим, то знову густішав. І в ньому було так гарно, так радісно, що не хотілося навіть думати — а чому, власне, тут так хороше? Хотілося ще вище, угору. Хоча в тій кулі хіба розбереш, де верх, а де низ? Пливеш собі в безмежжі простору та й пливеш…

«І де ж тоді сонце? — думалось Ештону. — Мало б присвітити хоч трохи. Та й вітру нема. Вітре, де ти?.. Катма. Як я лечу без вітру?..»

А куля тим часом почала знижуватися. Молочний туман ставав прозорішим, і декілька разів куля перелетіла з боку в бік, наче м’яч. Коли під нею внизу завидніли гори, Ештон захоплено закляк — він побачив ліси, річки, озера, що розділяли чотири світи. Юнак і не мріяв побачити межі світів отак, із висоти.

Понад хмарами, що були так далеко внизу, кружляло декілька чорних цяток. «Орли», — здогадався хлопець. Він насолоджувався казково прекрасними краєвидами, хотів увібрати їх у себе, наче це було можливо. Захоплення було таке неосяжне, що кульки його думок забарабанили по рожевій кулі, наче хотіли її пробити. Є такі місця, відвідати які є щастям. І це було одне з них. За те, що побував у ньому, хотілося подякувати магам — хтозна, чи ще колись випаде така нагода.

Куля знизилася й пролетіла над досить густим і великим лісом, а згодом — над самісіньким плесом озера поблизу Палацового міста. Ештон побачив Арніку, що наближалася до його воріт. Серце юнака вдруге за короткий час ледь не вискочило з грудей — і кульки знову щосили забарабанили по рожевій кулі. Із дівчиною все гаразд! Ештона трохи дратувала вимушена безпорадність. Здавалося, що куля летить, куди їй заманеться. Але тоді чому він мав змогу побачити Арніку? «Бо думав про неї!» — майнуло в його голові. Отже, куля хоч трохи, та таки відчуває бажання того, хто в ній.

Ештон зауважив, що саме зараз він пролітає над тією місциною, де відбувся перший, як він вважав, смертельний бій між вогнекрилами. Отже, вони живі, і йому не здалося, що один вогнекрил дивиться на нього якось особливо. Тож вони-таки дійшли згоди, і саме тому бій був… без бою. Вогнекрили домовились і діяли заодно! Тоді як розуміти ту криваву різанину, про яку йому розповів Дік? Невже її не було, і вогнекрили інсценували це для когось? Чи Дік щось наплутав? Цікаво-цікаво… Усе непросто. Мусила бути якась домовленість, якась хитрість. Якщо Дік нічого не переплутав, то першого бою між вогнекрилами не було. А в такому разі його товариш-вогнекрил мав би відчути, що нічого страшного не сталося. А він чомусь не відчув. Може, стомився, бо всю ніч летів з Арнікою?

«Тоді, — міркував Ештон далі, — якщо вони помирились і діяли спільно, Правитель не відмовиться від цього світу. Але це станеться за умови, що квадроси принесуть йому наплічники зі світлими думками. А якщо квадросів тут нема, то чи не погодиться Правитель переглянути мікрокульки з наплічників ловців? Так, це трохи суперечить правилам… Зовсім трохи.

Якщо на шальки терезів покласти рівновагу світу і правила, вибір очевидний».

Ештон був переконаний: Правитель погодиться, що вмісту ловецьких наплічників варто вірити більше, ніж тому, що він цьогоріч отримав на розгляд, і тоді цьому світові не загрожуватимуть війни. Вогнекрили й маги — не єдині потужні сили, якими керує Правитель, тому нечисленні ватаги охочих поборотися за владу не ризикнуть нападати на світ, що має такий багаторівневий захист.

Ще Ештон розумів, що зараз саме той момент, коли Правитель дуже потрібний їхньому світові. Політ надав можливість трохи відсторонитися й подумати про долю багатьох людей і про те, чим він може зарадити, чим допомогти. З іншого боку, може, доречніше зараз було б вирішувати свої сімейні проблеми? Наприклад, пошукати батьків, а не рятувати світ узагалі? Але Ештон був звичайний юнак, що діяв за покликом серця. І воно завело його саме сюди…

Куля приземлилася в таборі, де ловці зупинялися на ніч, і розтанула, немов її й не було. Магія! У їхньому колишньому таборі вже розташувався інший загін ловців, які теж вирушили на пошуки Правителя. Ештону потрібно було вмовити їх піти з ним до хатинки для подорожніх. Коли він пролітав над нею, то