Читати книгу - "Вовчиця. Присяга крові, Анна Юняєва"

— Ти? — здивуванню вовчиці не було меж.

— Я довго чекав на цю мить, Ельзо!

— Як таке можливо, Райлі? — вона поглянула на червоні очі й зрозуміла, що він вивертень. В животі сильно потягнуло й вона закричала від болю. 

— Довго чекав, ти навіть уявити не можеш наскільки. — він поскалив свою гидку посмішку, від чого Ельза скривилася.

— Твої діти покладуть початок нашій еволюції, а ви - зникнете. — вовчиця зрозуміла, що почала народжувати і її крик розносився відлунням по лісу. Декілька годин минуло, перш ніж вона відчула перший, а за ним і другий плач дитини. Проте, думка, що тут знаходиться вивертень лякало її. Вона боялася не за себе, а за дітей.

— Можете не прощатися, не бачу у цьому сенсу. — його сміх різав вухо й вираз його гримаси викликали відразу. Ельза зібрала залишки сил та підвелася на ноги вискалюючи ікла на зовні. Вона була готова битися за свою родину, своїх дітей. Тому висунувши пазурі вовчиця накинулася на вивертня. Вони звалилися на землю кружляючи по землі. Ельза навмисне відводила його якомога далі від дітей. Вона опинилася зверху ворога й вгризлася в шию, проте він навіть не відчув цього. Він перекинув її та вкусив за передпліччя, вгризаючись щосили. Та вовчиця подряпала йому обличчя зачепивши око, що змусило його відскочити назад.

— З тобою веселіше ніж з іншими вовками. Та чесно кажучи, я вважав, що Альфи мають більше сили. Хто ж знав, що всі помиляються. — його баритонний голос змушував відчувати холод по шкірі, проте вовчиця продовжувала нападати на нього. 

Ельза стрибнула в бік вивертня, проте він встиг відскочити й вовчиця не зачепила його. Та коли вона розвернулася, то відчула сильний бік в районі грудей. Опустивши очі вона побачила кинджал, що врізався в її плоть.

— Серйозно? Ти ж не думав, що ця іграшка може мене вбити? — він лише розсміявся з її слів.

— Авжеж ні. Та цвітіння гліцинії отруйне. Цей кинджал був просочений нею, тому отрута вже розповсюджується по твоєму тілу через кров. Звичайно, вона б не подіяла на тебе у звичайному стані, проте пологи ослабили тебе, тому сама розумієш, що на тебе чекає.

Ельза відчула слабкість в ногах, її зір став не чітким. Подумки вона кликала Тео, в цей момент вона хотіла, щоб він був поруч. Вона впала на землю жадібно хапаючи повітря.

— Ми боремося за своїх дітей, за якими наше майбутнє. А ви приносите лише смерть за собою, бо на більше не здатні в силу своєї жорстокості! Не важливо виживу я чи ні, бо тобі все одно не перемогти. — Ельза прокричавши останні слова закашлялася. Дихати ставало важче, ніби хтось наступив на груди

— Зате я живий, Ельзо. Що про тебе не скажеш. — він розсміявся та присів до неї навпочіпки. — Тому похвалюся тобі трішки. — його гримаса стала, як у божевільного. — Я не Райлі. Твій друг давно гниє десь у печері. — його очі засяяли червоним, викливаючи гнів та більшу ненависть у вовчиці. — Ммм.. Ніколи не забуду його смак. — Ельза загарчала скрізь біль у грудях й з останніх сил встромила руку йому в груди вивільняючи кігті й тіло вивертня впало знерухомлено на землю.

— Твоє серце таке ж чорне, як твоя душа. — її тіло звалилося у сніг, а в руці вона цупко тримала серце ворога, не в змозі його відпустити. Вона відчувала, як кров тече по її венах, в очах зображення розмивалося. Та раптом вона почула знайомий голос, який пробивався до неї ніби скрізь стіни.

— Ельзо! Ельзо, ні! — вона зрозуміла, що це Тео, коли побачила знайомі риси обличчя перед очима.

— Тео.. — їй важко було говорити, проте вона хотіла ще раз почути його голос. Тео тримав Ельзу в руках та кудись біг, притискаючи її тіло ближче до себе.

— Тихіше, моя люба. Не витрачай сил, я майже доніс тебе до знахаря.

— Де наші діти? — їй ледве вдавалося чітко вимовляти слова.

— Майл їх забрав у безпечне місце. Вже все позаду, Ельзо. Вже все позаду. — він це повторював раз за разом.

— "Я хочу, щоб ти знав. Я кохаю тебе й вдячна, що доля звела нас. Скажи, що мама їх завжди любитиме." — вовчиця схопила Тео за комір, хоча руки погано слухалися.

— "Ні! Ти сама їм це скажеш, чуєш?". — Тео пришвидшився й лише від думки, що її втратить - відчув страх.

— Наше кохання житиме й надалі, а наші діти тому доказ... Навіки твоя... —  ці слова покинули її з останнім подихом. Тео прислухався й не відчув її серцебиття. Вовк впав на коліна тримаючи її на руках, він завив так гучно, що всі вовки, які були неподалік відчули його біль. Він притиснув її до грудей похиливши голову.

Майло стояв біля Тео та дивися на свою сестру, в його серце ніби встромили ножі та його обличчя майже не здригнулося. Саме за маскою байдужості Майло постійно приховує, що відчуває насправді. Тому й цього разу не стало виключенням. Кожний проявляв свій біль по своєму й горювали теж по різному. Тео сидів у своєму кабінеті днями та ночами. Майло - щодня на полюванні. Мати була у її кімнаті оплакуючи Ельзу. Всі вони переживали це по своєму.