Читати книгу - "Королівство жахів"

Протягом усього життя її запевняли, що Бог існує. Так воно, звичайно, і є. Вона намагалася нагадати собі про це. Вона розмовляла з Ним. Але вона не думала про Бога в ту мить, коли край прилавка врізався їй у спину й вона дивилася в чорне дуло гвинтівки: вона думала про те, що її дочка виросла і ясно дала їй зрозуміти, що вона більше нічого не потребує від Маргарет, а її батьки мертві, а її колишній чоловік одружився з іншою жінкою, молодшою і повнотілішою, ніж вона, і їй уже нічого робити на цьому світі. Вона не прагнула померти, але думка про смерть більше не проймала її панікою.

Тож вона пошкандибала вперед і запитала:

— Ти сьогодні вбивав людей?

Він стенув плечима. Це була найпереконливіша відповідь, яку вона могла собі уявити.

— Ти хочеш сказати, що не знаєш цього напевне?

Він знову стенув плечима. Чим довше вона перебувала з ним, тим виразніше бачила свій третій клас.

— Ти жалкуєш про це? — запитала вона.

Він нахилився, щоб пройти під гілкою дерева.

— Ні, мем.

Тоді чому б тобі не вбити мене? хотілося їй запитати. Якщо тобі це дається так легко?

Вони підійшли до підніжжя пагорба, пройшовши під дерев’яною аркою з написом АФРИКАНСЬКІ СТЕЖКИ, й тепер вони остаточно вийшли з африканської території. Він усе ще тримав її за лікоть. Для людини, яку вона пам’ятала, він міг видатися базікою, але зараз він небагатослівний. Можливо, зло перемінило його. Її учень третього класу більше не існував.

Кейлін і жінка з хлопчиком знову зникли за поворотом стежки, й цього разу він на них не горлав. Тож вони залишилися тільки вдвох із Роббі, й, коли вона перестала говорити до нього, заговорив він.

— Ви іноді проколюєте собі пухир? — запитав він. Він легенько стиснув її за лікоть. — Це схоже відчуття. Невже ви ніколи не спізнали такої втіхи, проколюючи собі пухирі й нариви? Як ото чиряки та пухирі, яких не має бути на вашому тілі? Ви маєте бажання позбутися їх. Можливо, це порівняння щось вам підкаже. Бо ви можете подумати, що з вами все гаразд, але найменший прокол, і ви перетворюєтеся на шкіру, гній та інфекцію, думаю, ви про це знаєте. Ми залагоджуємо речі, ви розумієте? Ніщо з того, що ми вважаємо таким важливим — ніщо не має значення. Ніщо не є реальним. І, можливо, найважливіше в тому, щоб проколоти пухир. Ви коли-небудь про це думали? Що, мабуть, ви почуватимете себе краще, якщо випустите із себе гній. Бо інакше ми не є чимось іншим, як великими пухирями, з яких капає гній і кров, але ми прикидаємося, ніби ми кляті єдинороги — пробачте мені — єдинороги, або феї, або щось таке, наче ми прекрасні й чарівні, але ми мішки з нічим.

Він зробив голосний вдих. Маргарет не могла зрозуміти, чи це збентеження від свого монологу, чи просто брак кисню. Вона спіткнулася об нерівність у бетоні, мало не розтягнувши собі литку.

Вона думала й думала, але не могла знайти відповіді, яка здалася б їй переконливою. Вона не хотіла підтримувати розмови про людей як про наповнені гноєм мішки. Вона обкрутила браслет на своєму зап’ястку, який вона купила за двадцять доларів на розпродажу.

— Ти думаєш, немає нічого реального? — запитала вона.

— Я думаю, ми живемо, роблячи дурниці й вірячи в дурниці, — спокійно відповів він.

Вона зрозуміла, що він намагається переконати її. Тому й виклав їй свої аргументи.

— Отже, ти вбивав людей, думаючи, що так їм буде краще?

— Я не знаю, чи я їх убивав. Річ не в тому, що я робив їм краще. Я не Ісус, який спасав душі чи що там. Але їм не стало гірше. Ми не можемо стати гіршими.

Вона зробила ковтальний рух, відчувши кислоту у роті. Вона відразу зрозуміла: він психопат, і він примушував її йти так швидко, що вона спотикалася. Вона більше не чула музики, але звуки, які долинали від входу в зоопарк, ставали гучнішими — голоси, багато чоловічих голосів і бамкання чогось металевого.

— Ви ще їсте апельсини на обід? — запитав він.

Вона була така здивована, що не стала замислюватися над відповіддю.

— Іноді, — сказала вона.

— Ви спочатку їх обчищаєте, а не їсте у шкірці, — сказав він.

Вона не зрозуміла, звідки йому відомо, як вона їсть апельсини.

— Так, — підтвердила вона.

Він зупинився й щось обшкріб із підошви свого черевика. Вона не стала думати про те, що могло прилипнути до його підошви.

— Вас коли-небудь навчали користатися сокирою? — запитав він.

Вона на мить замислилася. Отже, він був у її класі того року, коли на її подвір’ї впали два дерева, спочатку одне, потім, через півроку, друге, й дроворуби запросили абсурдну суму за те, щоб їх обрубати. Коли впало друге дерево, вона купила сокиру й була сповнена рішучості самій навчитися обрубувати гілки. Усі хлопчики в її класі були в захваті від її наміру.

— Ні, — сказала вона. — Я обдерла руки топорищем. Зрештою я когось найняла.

— Я собі уявляв вас на вашому подвір’ї в робочому одязі, — сказав він. — Із сокирою в руках. А потім ви пішли гойдатися на вашому парадному ґанку й пили там лимонад. Ви маєте парадний ґанок?

— Ні. Я маю накриття на задньому дворі.

— Ви живете в селі? — запитав він.

— Ні.

— А мені завжди хотілося там жити.

— Жити в селі?

— Так. Де я міг би гуляти в лісі.

Спалах світла впав на бетонну стежку попереду неї. Вона побачила крізь віти озеро, усе освітлене. За кілька кроків попереду залізнична колія перетинала стежку, й вона побачила Кейлін та жінку з хлопчиком, які там стояли.

Роббі відпустив її руку й махнув у бік озера.

— Я повертаюся, — сказав він. — Ідіть навколо морських левів та птахів. Знайдіть собі надійну схованку. Зачекайте там, доки все закінчиться.

Він обернувся, поки вона зрозуміла, що він іде геть. І з якоїсь причини пригадала один з моментів, який стався хтозна-скільки років тому, й Роббі тоді напевне не було в її класі, а вона розповідала на одному зі своїх уроків про коріння й говорила про мох. Вона знайшла кілька ділянок, покритих зеленим мохом, у парку й повела своїх учнів туди,