Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

— Леді Марсело, стійте, вам не можна! Лорд Гейб зайнятий, в нього відвідувач!

Секретар Хораса вискочив зі свого місця надто пізно. Дама в розкішній оксамитовій сукні кольору стиглої вишні рішуче перетнула приймальню. Рука в ідеально-білій мереживній перчатці торкнулася ручки дверей, з-під короткої вуалі блиснув роздратований погляд.

— Який ще відвідувач? Мені призначено.

— Там, — секретар винувато відвів очі, — дуже важлива зустріч. Делікатна. Тисячі вибачень. Леді Марсела, я надіслав вам записку, але, мабуть, посильний спізнився. Ніяк не можна.

— Навіть якщо Хораса удостоїв візиту його величність Кредігус, запевняю, бачити мене будуть раді обидва.

— Ні, на жаль, король тут ні до чого, — плечі секретаря опустилися, а звичну блідість щік змінили червоні плями збентеження. — Може, ви почекаєте у кімнаті для відпочинку? Накажу подати вам чай та солодощі.

— І хто там?

— Леді Вів'єн, — здався юнак.

— Давно?

— Понад дві години. Наказано нікого не пускати.

— Ось воно що.

Марсела відпустила ручку і замислено відійшла до вікна.

— Так, чай був би до речі, — несподівано поступливо погодилася вона. — Скажи, щоб заварили зі свіжою м'ятою та щіпкою лаванди. І мигдальне печиво нехай теж подадуть. З кунжутом та маком. Прослідкуй, щоб слуги не наплутали, а ще краще – проконтролюй сам. Я побуду тут. Іди.

Секретар трохи пом'явся, переводячи невпевнений погляд з Марсели на замкнені двері.

— Я чекаю.

Холодність тону гості перетягла шальки терезів: юнак коротко вклонився і вийшов. А Марсела, переконавшись, що залишилася в кімнаті одна, безшумно припала вухом до дверей, через які долинали уривки досить емоційних реплік.

— …Востаннє прошу: відмовся та відступи.

Дзвінкий голосок Вів'єн тремтів від ледь прихованої люті.

— І не подумаю. Шлюбний контракт підписано і завірено, схвалено радою міністрів і особисто його величністю. Я втомився повторювати: це не питання кохання та почуттів, це питання державної важливості.

А ось Хорас був стриманий і холодний — вірна ознака того, що його терпіння вже на межі. Ще кілька фраз — і він просто вибухне.

— А спати мені теж із державою доведеться? — Процідила Вів'єн. — Із законами, короною та боргом? Хто стежитиме за виконанням подружніх обов'язків? Покличемо всю раду міністрів, щоб засвідчити зачаття спадкоємця?

— Навіщо такі крайнощі? — Марсела готова була присягнутися, що зараз Хорас усміхається. — Вони зачекають за дверима.

— Свиня!

— Я ваш майбутній чоловік, подобається вам це чи ні. Давайте дотримуватися хоча б видимості пристойності.

— О, у цьому питанні мені є в кого повчитися, — перебила Вів'єн. — Клянуся, якщо ви не відкличите свою пропозицію, то на нашому подружньому ложі побувають усі: від садівників та конюхів до старців із духівництва. Якщо вже я мала дурість зберігати цнотливість до весілля, доведеться надолужувати після. Щоб зрівняти рахунок.

— Як грубо. До того ж, порівняння тут недоречне: я чоловік.

— Розпусний і владолюбний самець.

— Амбітний, так. І досвідчений. Чуттєвий. Думаю, це точніше описує те, що відбувається. Ві, не будьте дурненькою. Чоловік, який точно знає, як подарувати дружині насолоду, всяко краще від безусих молодиків в академії. Впевнений, після першої шлюбної ночі ваше ставлення до подружнього обов'язку різко зміниться.

— Руки заберіть!

— І не подумаю.

Голоси стихли. Марсела й сама б не сказала, що змусило її тихенько прочинити двері, але вже наступної миті в щілинку можна було розглянути пару, що застигла біля столу. Однією рукою Хорас обхопив талію Вів'єн, другою притримував її голову, не дозволяючи вирватися. І впивався губами в губи майбутньої герцогині, не звертаючи жодної уваги на удари, якими Вів'єн обсипала його плечі.

Хотілося б сказати, що Хорас робить це від злості, але Марсела намагалася ніколи не брехати самій собі: цю пристрасть володіння, цю дику чоловічу спрагу не можна було переплутати ні з чим.

Він брав те, що хотів.

На жаль, так, як колись брав саму Марселу.

Серце здригнулось і пропустило удар, в обличчя наче окропу хлюпнули. Невже, якби її батьки були знатні і багаті, якщо б вона мала справжній титул, а не подарований заради видимості, все могло б скластися по-іншому? Вона підібгала губи і поспішно відвернулася. Даремно вона прийшла сюди, треба було порвати те демонове запрошення. Не варто було шукати зустрічі з лордом Гейбом, навіть якщо дурненьке жіноче серце рвалося наздогнати втрачене щастя.

Чоловіки не заслуговують на довіру, час би вже запам'ятати.

 «Мені байдуже, байдуже, — повторила вона про себе, як молитву. І заморгала часто-густо, не даючи непроханим сльозам зіпсувати старанно нанесений макіяж. — Нехай цілує кого і як хоче. Мені начхати. Начхати. Плювати на нього!»

Тишу перервав дзвінкий ляпас і тихий сміх, що послідував відразу за ним. Хорас притис руку до палаючої щоки:

— А ти гаряча штучка. Нам точно буде чим зайнятися на дозвіллі.

— Негідник, — прошипіла Вів'єн, квапливо стираючи з губ сліди чужого дотику. — Я розповім про все батькові. Я розкажу всім! Мерзотник!

— Про що? Я поцілував наречену, це не заборонено. Нестриманість, що дозволена закоханому нареченому, який рахує дні до весілля. І до народження законного сина.

— А з чого ви взяли, що це буде ваш син, лорд Гейб? — Вів'єн уперто підвела голову. — Ви готові виховувати байстрюків? Клянуся, я влаштую вам це: щорічно по дитині від нового батька.

— Та начхати, — нарешті розлютився Гейб. — Прийму будь-кого, визнаю своїм та виховаю як рідного. Найму вчителів, призначу утримання, дам освіту. Мені ж не обов'язково бачити первістка щоденно чи спілкуватися з ним, хоча абстрактно нічого проти не маю. Діти – це насамперед міцна династія Вів'єн. А справжнього сина мені народить хтось іще, шлюб тут ні до чого.

— О небо, — дівчина приголомшено похитала головою. — Лорде Гейбе, ви справді жива людина з плоті та крові, із серцем та почуттями? Чи у вас у грудях — камінь?