Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

— Майже прибули, — сказала Меґґі. — Гавань одразу за Стек-Россом, отією чорною штукою. Кажуть, третій за висотою стрімчак у Шотландії. Типова Руна. Тільки-­то й слави, що бути номером три.

Вона відступила від поруччя.

— Гаразд, приємно було познайомитися, Девіде. Може, ще побачимося до вашого від’їзду.

Вона пробралася палубою, повертаючись до Кінроса із сином в рубці. Я помітив, що крокує вона тепер значно впевненіше.

Мою увагу знову привернув острів, до якого ми наближалися. За Стек-Россом скелі оточували невеличку гавань. Світло вже починало згасати, але я зміг роздивитися розсип будинків, розташованих на березі бухти, маленьке віддалене поселення, загублене в дикому безлюдному просторі океану.

Різкий свист позаду мене перекрив навіть завивання вітру та торохтіння мотора. Я обернувся на Кінроса, який люто махав мені:

— Всередину!

Двічі повторювати не довелося. Море розбушувалося, хвилі котилися між стрімкими скелями, що оточували гавань. Корабель тепер гойдало не вгору-вниз; рух, що вивертав шлунок, навіював думки про коркотяг: хвилі кидалися одна на одну, перекочувалися через палубу, заливаючи її солоними бризками.

Я повернувся до задухи салону, тримаючись за поруччя. Пором, здригаючись від ударів хвиль, маневрував гаванню, а ми з Дунканом і геть зблідлим Фрейзером чекали на палубі. Крізь вікно салону видно було, як хвилі розбиваються об бетонний причал, викидаючи хмари білої піни. Пришвартуватися вдалося тільки з третьої спроби; від потужних зусиль двигуна втримати кораблик на місці той вібрував усім корпусом.

Ми вийшли із салону, із зусиллям крокуючи хиткою палубою. Сховатися від вітру не було як, але нас освіжило холодне повітря із чистим солоним присмаком. Над головою з криком кружляли мартини, а на пристані снували люди, закріплюючи мотузки та гумові відбійники. Попри скелі, гавань була повністю відкрита для моря, і лише єдиний хвилеріз притлумлював силу хвиль. Кілька рибальських човнів уже стояли на якорі, посмикуючись біля своїх причалів, наче собаки, що натягують повідець.

Низькі будинки й котеджі, немов колонія раків, вчепилися у крутий схил пагорба, що спускався до гавані. Позаду них розкинувся безлісий зелений краєвид, похмурий та відкритий пронизливим вітрам. Вдалині над горизонтом нависала скеля, вершина якої губилася в тумані низьких хмар.

Молода жінка, яка назвалася Меґґі Кесіді, поспішно зійшла з порома, щойно опустили трап. Я трохи здивувався, що вона не попрощалася, але не надто переймався з цього приводу. За спиною в мене запустився двигун «рендж-ровера», і я розвернувся, щоб сісти на заднє сидіння. Я помітив, що Фрейзер пустив молодого констебля за кермо. Пором усе ще підкидало на хвилях, і Девід обережно звів машину хитким трапом.

На пристані нас чекав чоловік із грубуватим суворим обличчям. На вигляд близько п’ятдесяти, високий, міцної статури. У його зовнішності невловимо вгадувалося, що він — поліціянт. Мені не потрібно було пояснювати, що це був кримінальний інспектор у відставці, який знайшов тіло.

Фрейзер опустив вікно:

— Ендрю Броуді?

Чоловік коротко кивнув. Він дивився на нас трьох, що сиділи в машині, вітер куйовдив йому сиве волосся. Місцеві, які допомагали пришвартувати корабель, зацікавлено поглядали на них з-за його спини.

— Це всі, хто приїхав? — Він вочевидь був незадо­волений.

Фрейзер напружено кивнув:

— То так. На цей момент.

— А оперативна слідча команда? Коли вона буде?

— Ми ще не знаємо, чи вони будуть узагалі, — відрізав Фрейзер, — ще не вирішено.

Броуді стиснув губи. Тон інспектора йому не сподобався. Навіть у відставці колишні кримінальні інспектори не люблять, коли їх зрізають звичайні сержанти поліції.

— А відділ карного розшуку? Вони ж бо в будь-якому випадку мають приїхати.

— Старший інспектор має прибути зі Сторновея після того, як доктор Гантер огляне труп. Він — кримінальний експерт.

До цього моменту Броуді на мене уваги не звертав. Тепер подивився з певною долею цікавості. Гострі розумні очі, — я відчув, що він оцінює мене та складає судження.

— Вже мало світла, — сказав він, кинувши оком на небо, яке починало темніти. — Тут тільки п’ятнадцять хвилин їхати, але буде темно, поки доберемося. Може, поїдете у моєму авто, докторе Гантер? Введу вас у курс справи.

Фрейзер обурився:

— Переконаний, що доктор і раніше бачив обгорілі трупи.

Броуді на хвилину витріщався на нього, так, наче нагадував собі, що він більше не має звання. Тоді обернувся до мене, глянув пильно.

— Не такі.

Його машина була припаркована на молові, новенький на вигляд «вольво-салун». Усередині все було бездоганно. Пахло освіжувачем повітря та, слабше, цигарками. Стара бордер-колі сиділа на підстилці на задньому сидінні, — чорна морда посивіла від віку. Вона радісно підвелася, коли Броуді забрався в машину.

— Сидіти, Бесс, — ласкаво сказав господар. Собака одразу ж всілася. Броуді нахмурився, роздивляючись елементи керування обігрівачем на приладовій панелі. — Вибачте, я зараз. Все ще не можу запам’ятати, де що розташовано.

Коли ми вибралися з гавані, фари «рендж-ровера» підказали нам, що Фрейзер з Дунканом їдуть слідом. У цю пору року на півночі дні довго не тривають, і сутінки вже поступалися темряві. Засвітилися вуличні ліхтарі, освітлюючи вузьку головну дорогу, яка навряд чи заслуговувала на таке гордовите ім’я. Вона вела з узбережжя через селище: жменьку маленьких крамниць, оточених сумішшю старих котеджів та нових бунгало, які поки що мали досить стандартний вигляд.

Навіть із тієї невеличкої частини острова, що я зміг побачити, було очевидно, що Руна не аж такий закинутий глухий кут, як я очікував. Поблизу дороги виднілися руїни старої церкви, яка навіть не мала даху. Але більшість дверей та вікон у будинках, які ми минали, були новенькими, так, наче їх нещодавно замінили. Була невеличка, але сучасна школа, а трохи далі — дерев’яний клуб, розширений новою прибудовою із вивіскою «Руна. Пункт медичної допомоги».

Навіть дорога мала нове покриття. Вона була досить вузька, тільки з однією смугою руху, з півколами об’їздів через кожні сто метрів чи близько того, але чорне блискуче гудронове покриття присоромило б і головні дороги на великій землі. Проходячи крізь селище, дорога потроху здіймалася вгору, а коли ми проїздили два останні будинки, вирівнялася. На вершині пагорба, що височів над ними, силуетом на тлі темного неба, стирчав менгір — древній високий і кривий камінь, що здіймався з трави, немов погрозливий чи осуд­ливий палець.

— Це Бодах-Руна, — сказав Броуді, помітивши, куди я дивлюся, — Старий дядько з Руни. Є легенда, що він вийшов із дому й виглядає сина, який має повернутися з моря. Але