Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

— Йой, що то буде, пане Кошовий, що то буде!

Те саме він чув від свого домовласника Веслава Зінгера, котрий уголос підраховував майбутні збитки і, червоніючи, попросив якось Клима заплатити, якщо не складно, наперед.

— Співчуваю вам, пане Кошовий, то є бардзо велике горе, — торочив, ховаючи очі й витираючи рясний піт на блискучій лисині, раз по раз знімаючи задля цього незмінну ярмулку. — Я знав пані Басю добре, я її любив, як свою, я мав би честь мати таку пожиличку. Блискуча була акторка, пане Кошовий. За можливість мешкати в однім будинку з нею я б підвищив... — тут він ляснув себе пухкою долонею по губах. — Та про що я, дурний, говорю! Дуже перепрошую, пане Кошовий, дуже перепрошую, маєте мене зрозуміти. Я пустив вас собі на збиток, але для мене честь зазнавати збитків через таку людину, як ви... Але ввійдіть у положення, пане Кошовий, гроші — хоч папери, за них нині ще можна купити золото, срібло, таке, знаєте... Воно дорожчає з дня на день, бо ж люди тікають до Австрії, їм треба живих грошей...

Кошовий віддав Зінгеру платню до кінця року, аби лиш відчепився й перестав канючити. Згодом дійшло: домовласник, подібно частині львів'ян, не міг припустити, що росіяни зайдуть. Вважав великий висхід передчасною панікою, збирався нажитися на тому. Коли ж армія вступила до Львова й солдати швидко зорієнтувалися в королівському місті, настала біда. Чутки про грабунки, передусім євреїв та єврейських крамниць, накрили дев'ятим валом, тож Зінгер разом із Зінгеровою трусилися, зачинившись на всі замки, намагалися без нагальної потреби нікуди не виходити й заспокоювали себе: не мають комерції, тож біда омине. Та на всяк випадок виставили у своєму вікні православну ікону.

Клим же далі ходив вулицями, дивився, слухав. Читав відозву президії міста з закликом зберігати спокій. Був біля Личаківської рогатки й бачив, як заступник президента Тадеуш Рутковський[16] передав російському генералу символічні ключі від Львова. Не дуже вірячи в перспективу домовитися про щось із росіянами, все одно пішов разом із делегацією місцевих українців до графа Бобринського, нового губернатора возз'єднаних земель[17], аби вмовити не забороняти українських видань та не закривати культурних товариств. Негативна відповідь і погано прихована насмішка були прогнозованими. Чому — зрозумів пізніше, почувши на вулицях від російських солдатів рідну мову в призабутій наддніпрянській манері. Солдати царської армії дивувалися вголос, тицяючи пальцями на «Кобзарі» у вітринах однієї з крамниць. Навіть почали брати, звісно, не платячи. За кілька днів книжок уже не було: ці та інші видання, а також цінні папери українських товариств конфіскували й вивезли в невідомому напрямку.

Перша думка — кидати все й тікати.

Але зупинив учинок Магди Богданович.

Після такого накивати п'ятами Кошовий вважав ганьбою, принишк і зачаївся, поволі витрачаючи заощадження, бо роботи для нього, адвоката, вже не було. А незабаром зі Львова стали зникати й продукти. Тим, хто не працював у тимчасовій адміністрації, стало зовсім непереливки. Й польські чиновники, які були в більшості, потроху повернулися до обов'язків, вирішивши хоч не дружити, та й не конфліктувати. Іншим, у тому числі українцям, стало важко.

Щойно почалися арешти, суди та відправки в табори, Клим приготувався. Навіть здивувався, що за ним прийшли не в перші дні, а під кінець жовтня. Єдине — встиг винести та заховати трохи золотих коштовностей, залишених після Басі, та свій револьвер. Спалити українські просвітницькі книги думав, потім відмахнувся. Він сам, без речових доказів, надто помітна постать.

З поліцією прийшов пойнятим Гнат Бульбаш, мстиво посміхнувся, хоч Кошовий не міг пригадати, коли і чим скривдив двірника, — тицьнув грубим пальцем, заявив:

— Мазепинець. Давно казав, писав сигнали панам офіцерам.

— Побачимо, — лінькувато, з виразом страшенної нудьги протягнув низенький кирпатий ротмістр, молодий, хоч зріст робив його ще молодшим, а вуса не додавали солідності.

Під кашкетом його голова була ідеально круглою і гладенькою, мов гусяче яйце. За інших обставин новий знайомий виглядав би кумедно. Офіцер не напускав на себе суворого вигляду. Потрібної строгості додавало відчуття влади.

— Ротмістр Жаров, — назвався, кинувши руку до козирка. — Кошовий Климентій — ви?

Він говорив російською, Клим відповів так само:

— Климентій Назарович. Чим можу служити?

— Мені? — перепитав Жаров. — Не знаю, там розберуться.

— Де — там?

— Отам, — Жаров махнув у бік вікна. — Мусимо провести у вас обшук.

— Я — адвокат, знаю закони. В тому числі — чинне право Російської імперії.

— То знайте. Ми на законних підставах.

Ротмістр простягнув Климові папірець із печаткою.

Кошовий навіть не глянув.

— Завадити все одно не можу.

— Для чого розмови тоді? Ціну собі набиваєте ось при свідках? При, так би мовити, чесному народі? Починайте, панове.

Книги й газети знайшли швидко. Ковзнувши поглядом, Жаров не взяв до рук, кивнув, задоволений собою.

— Мазепинець. Збирайтеся, поїдемо, — і, помовчавши, для чогось додав: — Може, до Мазепи вашого, так сказати...

Тихий стук у заґратовану шибу вивів із роздумів, змусив здригнутися.

Клим підвівся на лікті, глянув на звук.

Дощ почався, сильний. Перші краплі торкнулися скла.

За мить додався інший звук — повертався ключ у дверях камери.

Розділ другий

Старий недобрий знайомий

Його привели в той самий кабінет, що й минулі рази.

Слідчий, безбарвний чоловік у цивільному, сидів за столом, заглиблений у папери. Щойно Клим переступив поріг, він підніс очі, зиркнув на в'язня крізь круглі скельця окулярів у черепаховій оправі, вмочив перо в чорнильницю, почав старанно виводити щось, ніби все довкола могло почекати. Дивуватися Кошовий не збирався, хоч поведінка слідчого нині таки була незвичною. Та навіть якби хотів — не встиг: за спиною грюкнули двері, хтось зайшов, почулося:

— А, доставили? Даруйте, затримався. Зніміть кайдани.

Поки конвойний розковував руки, новий відвідувач по-хазяйськи пройшов, став перед Климом, розвівши ноги трохи ширше плечей та заклавши за спину руки в білих рукавичках.

— Ось де зустрілися. Старий знайомий. Пізнаєте?

На голоси в Кошового була не дуже добра пам'ять.

Зате на зорову не нарікав.

Перед ним стояв Зубов.

Той самий поручик Київського охоронного відділення — тільки тепер в іншому чині. Капітан, без перебільшення — блискучий, у новій формі, ладно підігнаній, сиділа, мов у