Читати книгу - "Викрадач ангелів"

Здавалось, тому це не сподобалося.

— Погано, що ти так допитуєшся, — мовив він. — Виходить, ти не розумієш і половини з того, що я тобі кажу? Гаразд, нехай, спробую пояснити. Отже, я — ангел. Але не просто собі ангел. Я — херувим, ангел світла третього ступеня і до того ж претендент на посаду ангела-охоронця.

Фабіан аж вирячив очі.

— Неймовірно, — хитаючи головою, казав ангел. — Ти нічогісінько не розумієш. Спробуймо ще раз: я — ангел-херувим і ангел світла Фелікс Фікс, що вчиться на ангела-охоронця. Ангел-охоронець опікується людьми. Він з’являється, щоб опікуватися або певною людиною, або родиною, або цілим містом, або навіть і країною. Для того, щоб претендувати на роль ангела-охоронця, мені довелося довго вчитися й трудитися до сьомого поту. Я мусив вивчити все до найменших деталей про ті країни й народи, якими маю опікуватися, і збагнути людські душі. Окрім того мені треба було виконувати практичні вправи. Я, скажімо, безліч разів протинав нижні небесні шари й літав понад вашим містом. Я знаю всіх, хто тут живе, і всіх, хто тут жив. Вони ж-бо входять в обсяг навчальної програми, за якою складається іспит. Церковні дзвони також.

Фабіан схопився за голову. Так, вона, як і раніше, була на в’язах, тож, виходить, він не спить. Виходить, усе це відбувалося насправді. Нижні небесні шари? Скільки їх там? Він знов подивився на ангела. Крила в нього були начебто не фальшиві. А ще він робив деякі дивні речі — дмухав на замок, дзвонив у двзони і… сидів у лелечому гнізді! Атож, саме так воно й було. Як же це сталося? Фабіан розтулив рота, щоб спитати, та Фелікс його випередив.

— Під час бурі я втік зі Штабу Всевишнього, — сказав він. — Хоч нам, херувимам, і не дозволяється вилітати надвір у грозу, але мені страшенно сподобався той гуркіт! Та й блискавки мене просто зачарували! У нижніх небесних шарах можна дивитися на грозу зверху. І от я помітив, що в найнижчому небесному шарі ні з того ні з сього зробилася якась дірка. Треба було її дослідити. Мені заманулося в неї прошмигнути, щоб прогулятися над містом і, можливо, раз-другий покружляти над дзвіницею. Але саме тої миті, коли я описував перше коло, в мене десь ізнизу влучила чиясь лиховісна думка. Напевно, саме та думка й пропалила дірку в найнижчому небесному шарі. Те зіткнення виявилося таким сильним, що обидва мої стернові пера втратили силу й відпали. І тоді я звалився просто в лелече гніздо. Там я сидів аж доки ти мене знайшов. Отакий конфуз!

Здавалося, Фелікс на щось трохи ображався.

Фабіан відчув, як у нього по всьому тілі забігали мурашки. Невже він, Фабіан, сидів у дзвіниці й правив теревені зі справжнісіньким ангелом? Що той мав на думці, розповідаючи про «дірку в небі»? Треба змусити його розказати більше. Він глянув на Фелікса так, немовби вимагав пояснення, але то виявилося зайвим. Ангел і сам був налаштований говорити.

— Всевишній знає, де вони впали, — казав він далі. — Цебто, стернові пера. Без них я не зможу літати й буду нікудишнім ангелом. А тут, у містечку, діється щось страшне! У кого може бути настільки лиховісна думка, що від неї в небі робиться дірка й ангели падають додолу? Я негайно мушу це з’ясувати, а то, чого доброго, станеться якесь жахіття. А тобі доведеться мені допомагати! — Фелікс так суворо подивився на Фабіана, що той аж здригнувся.

— Мені? — здивувався хлопець. — І що ж я маю робити?

— Насамперед, ти підеш шукати мої стернові пера, — правив своєї Фелікс. — Вони довгі, гострі й блискучі, мов срібло. Знай, що ті пера відгукнуться на твої слова «Феліксе, гайда!». То не прості, а чарівні слова. Вони означають приблизно те саме, що й «Феліксе, лети!» або — «щасливого лету». Звичайно я кажу і так, і так. До речі, коли ти їх знайдеш, то сам зможеш трішки політати. Не дуже високо, але все одно зможеш. Бо щоб літати так високо, як я, ти повинен мати справжні ангельські крила. Напевно, це ще для тебе зарано. Отже, нам треба з’ясувати, звідки взялася та лиховісна думка. Можливо, ти знаєш про це більше, ніж я. Зі мною рідко таке бувало. Звісно, тутешні люди не бездоганні, але ж не настільки вони й лихі! Такого роду зла не бувало тут віддавна. Хтозна-відколи, — додав він, зморщивши маленького лобика й труснувши рудим скуйовдженим чубом. — Ти часом не здогадуєшся, звідки вона взялася?

— Мабуть, спершу я мушу дізнатися, що то була за думка, — відповів Фабіан.

— Гадки не маю, — відповів Фелікс. — Лихо, яке мене спіткало, не мало смислу. Нам самим треба до всього докопатися, перш ніж станеться щось іще.

Він підвівся й пішов до дверей, що вели на галерею.

— Я хочу побачити церкву під час відправи, — сказав він. — Гайда!

Фабіан зіп’явся на рівні й подався слідом. Біля самих дверей він підійшов до самої спини ангела. Фелікс був на голову за нього нижчий. Фабіан простягнув руку, обережно провів пальцем по білосніжному пір’ї на одному крилі. Воно здалося йому м’яким і гладеньким, — ні до чого м’якшого хлопець зроду не доторкався.

Фелікс здригнувся всім тілом і згорбився.

— Не лос… хі-хі-хі! — глухо засміявся він, і перш ніж Фабіан устиг охнути, той ударив його крилом так, що аж ляснуло.

Хлопець спантеличено схопився руками за голову й розгнівано глипнув на ангела.

— Що це за вибрики? — спитав він.

— Я не хотів, — збентежився Фелікс. — Просто мені дуже лоскітно в крила!

Фабіан ледве стримався, щоб не зареготати. То он воно що — ангел боїться лоскоту!

Вони помаленьку відчинили двері на галерею і роззирнулися. Нікого не було видно. Фабіан і Фелікс крадькома дісталися до балюстради й глянули вниз на церковний неф, заставлений всякою всячиною. Він був просторий і високий, із сяючим, пофарбовним у блакитний колір, склепінням, яке, правду кажучи, було досить облупане. Посеред нефу стояла здоровецька колона, що немовби тримала склепіння. Та колона була обліплена скульптурами різноманітних ангелів: тих, які співали, тих, які читали, і тих, які грали на музичних інструментах. Фабіанові подобалася колона з ангелами. Він, бувало, часто обходив усю галерею і милувався нею. Хлопець знав, що на самім вершечку колони чільне місце займав ангел Уриїл. То був ангел сонця, і стояв він, трохи виступаючи вперед, з широко розпростертими руками й розправленими крилами, наче розсівав над усіма іншими світло. Колона була шедевром родини Берґгаммерів, — вони спорудили її кілька сот років тому. І