Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

підійшов до Сапфіри й зупинився перед її мордою. Дракон видав протяжний, ледь чутний стогін — саме в цю мить спис почав повільно виходити з його грудей. Останні шість дюймів завдали Сапфірі просто нестерпного болю — її повіки тремтіли, дихання стало уривчастим… Аж ось гостре лезо, що й досі світилося, нарешті впало на землю. Удар нагадував швидше звук черепиці, ніж металу.

Ельфи урвали свій спів і прибрали руки з грудей Сапфіри. Ерагон миттю кинувся до неї. Він обняв її величезну шию. Йому хотілося хоч якось втішити свого дракона, увійти в його свідомість і розповісти, як він злякався за нього. Натомість юнак тільки глянув у блискучі очі дракона й тихо спитав:

— З тобою все гаразд?

Ці слова були геть нікчемні порівняно з тим, що коїлося в його душі. У відповідь Сапфіра злегка примружила очі, звісила голову й випустила йому в обличчя цівку теплого повітря.

Ерагон полегшено всміхнувся.

— Ека елрун оно, іольфіа, віол фьорн торнесса, — сказав він, звертаючись до ельфів. Так прадавньою мовою звучала подяка за допомогу.

Ельфи, які лікували Сапфіру, а серед них і Арія, вклонились і приклали правицю до грудей на знак особливої пошани до їхньої раси. Було помітно, що вони дуже втомлені й ледь тримаються на ногах.

— Повертайтеся додому, відпочиньте, — сказав їм юнак. — Вам небезпечно тут залишатись! Ідіть, це наказ!

Ерагон був певен, що всі залишаться, але семеро ельфів коротко відповіли:

— Як скажеш, Шуртугале.

За мить вони розвернулись і пішли геть, обережно переступаючи трупи й каміння. Навіть знемагаючи від смертельної втоми, вони залишалися благородними й не втрачали самовладання.

Ерагон підійшов до Арії та Блодхгарма. Ті збентежено розглядали спис. Здавалося, вони й гадки не мали, що з ним робити. Обережно присівши поруч із друзями, юнак і собі глянув на витончені письмена, викарбувані біля леза. Рядки здалися йому дуже знайомими, хоч він і не розумів, чому саме. За мить він перевів погляд на зелену частину списа, зроблену чи то з дерева, чи то з металу. Вона випромінювала ледь помітне світло, що нагадувало Ерагонові магічні ліхтарі, які ельфи та гноми використовували для освітлення своїх помешкань.

— Що скажете? Робота Галбаторікса? — спитав юнак. — Може, він вирішив просто вбити Сапфіру й не брати нас у полон? Може, він нарешті зрозумів, що ми небезпечні для нього?

Блодхгарм злісно посміхнувся:

— Я б не тішив себе фантазіями, Шуртугале. Для Галбаторікса ми дрібнота. Якби він і справді хотів убити когось із нас, то відлетів би подалі від Урубейна, а вже там, у бою, ми були б перед ним безпомічні, як сухе листя перед зимовим буревієм. На його боці сила драконів, тож навряд чи хтось із нас зуміє встояти проти нього. Він злий і підступний, але не дурень. Словом, якщо йому заманеться тебе викрасти, його ніщо не зупинить.

— Як би там не було, — озвалась Арія, — це не робота Галбаторікса. Це наша робота…

Ерагон здивовано звів брови.

— Наша? Невже цей спис зробили вардени?

— Ні, не вардени. Його зробили ельфи.

— Але ж… — юнак примовк, намагаючись знайти хоч якесь пояснення. — Жоден ельф не стане працювати на Галбаторікса. Для них це гірше за смерть…

— Боюся, Галбатсрікс тут ні до чого… Навряд чи він довірив би цю рідкісну й потужну зброю тому, хто не зможе її вберегти. Повірте, на всю Алагезію ми останні, у чиїх руках Галбаторікс хотів би побачити це знаряддя вбивства.

— Чому?

— Бо це Дотдасрт, Ерагоне… — сказав Блодхгарм низьким владним голосом.

— Його ще називають Ніермен та Орхідея, — пояснила Арія й показала на викарбувані на лезі письмена.

Ерагон придивився уважніше й справді розпізнав прикметні риси ельфійського письма, заокруглені літери якого спліталися між собою.

— Дотдаерт?

Арія й Блодхгарм здивовано зиркнули на Ерагона. Той почервонів від сорому, відчуваючи себе неуком. Ніде правди діти, поруч із ельфами, які десятки років вчилися в найвидатніших учених своєї раси, почуватися розумником було не так уже й легко. Щодо Ерагона, то дядько Герроу навіть не навчив його букв, вважаючи їх цілковитою дурницею.

— В Елесмері мене вчили читати ельфійською тільки трішки. То що, цей спис було зроблено в добу занепаду Вершників, щоб боротися ним проти Галбаторікса й клятвопорушників?

Блодхгарм заперечно похитав головою.

— Ніермен значно старший за них.

— Дотдаерт, — пояснила Арія, — був породжений страхом і ненавистю, що панували в останні роки ельфійської війни проти драконів. Наші найкращі ковалі та маги виготовили його з дивовижного матеріалу, секрет якого тепер утрачено, власне, як і секрет магії, котрою він був заряджений. Усього таких списів було дванадцять, і свої назви вони отримали від квітів, хоч наша раса виготовила їх, щоб знищити драконів.

Ерагон аж здригнувся, глянувши на лискуче лезо списа.

— То ними вбивали драконів?

— Очевидці кажуть, що кров драконів лилася з неба, як той літній дощ…

Сапфіра голосно зашипіла. Юнак глянув на неї і краєм ока помітив, що вардени й досі продовжують тримати позиції під вежею, очевидно, чекаючи на їхню із Сапфірою підтримку, щоб продовжити атаку.

— Ми гадали, що всі Дотдаерти давно вже знищені,— сказав Блодхгарм, — та, як бачиш, помилялися. Мабуть, Ніермен потрапив до рук родини Валдгрейв і вони переховували його тут, у Белатоні. А коли ми увірвалися через стіну, лорд Брадберн наказав дістати магічний спис зі сховку, щоб зупинити тебе й Сапфіру. Так чи ні, але Галбаторікс оскаженіє від люті, коли дізнається, що Брадберн спробував тебе вбити.

Попри те що Ерагонові слід було пильнувати, цікавість не дозволяла йому покинути цю небезпечну місцину.

«Хай йому грець, цьому Дотдаерту, — думав він. — Та я все одно не розумію, чому Галбаторікс так боїться, що він опиниться в наших руках». Ерагон іще раз підійшов до магічної зброї.

— Значить, Ніермен іще небезпечніший, ніж Бріз… — в останню мить юнак вирішив не вимовляти назву свого меча, — …ніж мій меч?

Цього разу йому відповіла Арія:

— Його не можна знищити якимось звичним способом, — пояснила ельфійка. — Не можна спопелити вогнем. Та й магія на нього майже не діє, ти ж сам бачив. Дотдаерт не боїться магії драконів і Вершників. Тож якою б сильною магією Галбаторікс не захистив себе і свого Шруйкана, спис усе одно пройде крізь нього, як крізь повітря.

Аж тепер Ерагон збагнув, у чому річ.

— Нам треба… — радісно вигукнув він. Та в цю мить його голос несподівано заглушив чийсь пронизливий крик, змішаний з ударами й скреготом, так, ніби хтось шкрябав металом по камінню. Ерагон затулив вуха руками й озирнувся, намагаючись знайти джерело цього неймовірного шарварку.