Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Хіба він вимовив хоча б слово докору цьому батяреві, коли той приносив золоті щелепи з уламками зубів? Хіба хоч раз запитав, звідки в нього такі масивні старовинні годинники, дорогоцінні сережки та брошки?.. Ні, як людина інтелігентна і витримана, він жодного разу навіть не натякнув, що йому відомо, звідки бере цей гицель дорогоцінності. І розраховувався чесно. І після цього така чорна зрада!

Правда, Вальтерові могло щось перешкодити. Що ж, зачекаємо до завтра…

Модест Сливинський витяг свій улюблений срібний келишок, налив коньяку. Що-що, а коньяк він міг собі дозволити першокласний. Купував або вимінював лише французький, витриманий. Коньяк — це його ідея-фікс, і всі у місті знають, що набір коньяків у Модеста Сливинського найкращий. Тому-то й довго принюхувався до гіркувато-пряного аромату мартелю, перш ніж маленькими ковточками спорожнив келишок.

Мартель хоч трохи заспокоїв. Як не кажіть, а жити ще можна. Модест Сливинський загорнувся у пухнастий, майже невагомий зеленуватий халат — подарунок панни Зосі (ох, ця панна Зося! Як вона любила його і як елегантно стягала прозорі панчохи з своїх довгих струнких ніжок!), постояв біля вікна. Паскудна погода. Третій день мрячить, і дяка богові, що не треба виходити на мокру, брудну вулицю, чвалати по базарному багні, шукаючи хорошого гендля. Тільки він, Модест Сливинський, зміг так вчасно зорієнтуватись і примусити працювати на себе цих дрібних маклерів чорного ринку. Голова на плечах у нього все-таки є…

Модест Сливинський присунув до канапи, вкритої яскравим перським килимом, столик. Тепер варто лише простягнути руку, щоб дістати карафку з коньяком і срібний келишок. Ввімкнув торшер — м’яке світло залило кімнату, відбилося у склі стелажів. Сам пан Сливинський читати не любив, але стелажі заповнив. Тим більше, що книги зараз можна купувати мало не на вагу, — та вошива (як любив висловлюватись пан Модест) інтелігенція теж хоче їсти, а голодний шлунок диктує ціни.

На цій полиці лише Винниченко. Кажуть, непогано вмів писати. Сливинський навіть спробував прочитати якийсь роман — забув тепер і назву, — та справи перебили, так і не закінчив. Історія України, яку написав Дорошенко. Мусив прочитати хоча б тому, що вельмишановний пан аргументує необхідність співробітництва українців з німцями, а йому слід було хоча б трохи “теоретично підкуватись”. На видному місці “Майн кампф”…

Пан Модест позіхнув і витяг знизу детектив у дешевій обкладинці. Нині це єдина література, яку можна читати. Простягнувся на канапі, зручно поклавши під бік м’яку подушку. Але й детектив не розважив його. Нило в грудях. Може, ця свиня Мейєр знайшов нового покупця? Почекайте, скільки ж він заробив на цьому есесівцеві?

Прицмокнув губами, рахуючи. Дай боже, сума кругленька. Приємно, однак, мати справу з діловими людьми…

Сам пан Модест завжди вважав себе діловою людиною. Любив у колі найближчих друзів, особливо після чарки-другої, хвалитися своїм нюхом, який нібито ще ніколи його не підводив. Ніколи? Один лише раз мало не вскочив у халепу, та вчасно викрутився. Хоча, чесно кажучи, шкурка була варта вичинки.

Два роки тому Модест Сливинський зробив ставку на ту скажену коняку — Степана Бандеру. Щоправда, Бандера галасував, що є умова з самим фюрером — на Україні нарешті буде утворено уряд вільної і майже самостійної неньки… “Майже” тому, що верховне керівництво все-таки залишиться за німцями. Та це не бентежило нікого: німці, то й німці, нехай і чорти, аби не більшовики і різні скомунізовані елементи. Аби свій уряд…

Сюди Модест Сливинський прибув членом новоствореного українського уряду. Боже мій, він сам собі не йняв віри — заступник міністра! Мало не міністр України!

Йдучи на перше урядове засідання, пан Модест зазирнув на товкучку й побачив у спекулянта розкішні окуляри в масивній золотій оправі. Купив, не торгуючись (вперше за багато років), і з’явився перед здивованими колегами у всій міністерській величі — високий, прямий (наче й у плечах став ширший), з сивими скронями, в блискучих окулярах. Щоправда, пан Сливинський погано бачив через опуклі скельця і не міг оцінити вираз облич інших міністрів, та потім дізнався, що фурор був повний — колеги ледь не луснули від заздрощів.

Цей тиждень, поки пан Модест купався у променях державної слави, був одним з кращих у його житті. Не тому, що міністерський портфель вже приніс йому якісь реальні блага — це було попереду, а тому, що лише тепер пан Модест зрозумів, як усе життя йому хотілось бути “персоною”. О, так, щоб ішов по вулиці, а перехожі зупинялись, вказували на нього, перешіптувались, вклонялись — мовляв, пішов сам ясновельможний пан міністр Модест Сливинський…

Пан Сливинський народився в сім’ї середнього західняцького адвоката і ніколи в житті не бував у безкраїх українських степах. Та тепер йому здавалось, що і виріс він десь біля Дніпра, так зримо уявляв собі великий, білий, з колонами панський будинок, парк з липами й дубами, розкішний “мерседес” на алеї, а далі ген-ген поля й поля — масний, як сало, чорнозем… І все це — його, пана українського міністра!

Ось він, поважний, в золотих окулярах (не забути завтра ж зазирнути до майстерні й вставити звичайні скельця) і строгому чорному сурдуті піднімається гранітними сходами до будинку, який більшовики колись називали, здається, Верховною Радою. Коли це було, і де ці більшовики? Тепер тут парламент, або краще — конгрес України. До речі, треба першим внести цю пропозицію на найближчому засіданні уряду. Конгрес — це якось підносить! Йому, Модестові Сливинському, надають слово, чи ні — він сам надає слово, бо він уже головує в конгресі. В перерві виходить до залу, панове депутати і навіть міністри запопадливо тиснуть йому руку, вклоняються…

А ввечері можна сховатись в окремому кабінеті ресторану. Звичайно, з дівчатками…

Ох, ці мрії! Як високо підносили вони Модеста Сливинського і як низько довелося впасти. Тільки-но він приготувався виголосити свою першу промову на засіданні уряду, як раптом повідомили — уряду нема. І нема самостійної України, яка тимчасово складалася з західноукраїнських областей, а є дистрикт, і вже призначено губернатора дистрикту.

Скільки енергії і грошей коштувало тоді колишньому панові міністру довести німецьким властям свою лояльність. Слава богу, не згоріла його щаслива зірка — саме в цей час до міста повернулася