Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

— Замало нас на нього. Він мусить мати тут своїх людей, у нас тільки слуги.

— Чекай, вашмосць. За годину-дві надійдуть сюди драгуни пана Конецьпольського, що до Гумані відрекомендовані з ротмістром Головацьким. Про нього я вашмосці недавно розказував. Будуть люди!

— То тепер не займати його?

— Тепер - ні. Мусимо вдавати, що ми нічого не знаємо. Жид також не скаже. А як прийдуть драгуни...

— То заплатить гільтяй за німців.

Якась безшелесна тінь просунулась у темряві за шинквасом і щезла. Ніхто її не завважив. Вогонь на комині пригасав і кімната знову потонула в сутінках.

— Що вашмосць із ним зробиш? — запитав нараз якось неспокійно Корицький.

— Завтра буде на палі — відповів Чарнецький, твердо затискаючи уста.

— До гетьманів вашмосць не повезеш його?

— Завтра буде на палі — повторив Чарнецький.

— Малєц!

— Слухаю, ваша милосте.

— Ти чув, що жид сказав? Іди і май око на Нечая. Щоб він нам не висмикнувся.

— Слухаю, ваша милосте.

Але Малєц довго не вертався і шляхтичам довелось довго чекати. Попивали мед, служба підкидала колоди до вогнища, часом хтось кинув словом, але розмова не в'язалась. Так і видно було, що всі на щось чекають.

Розбитий, нещасливий Шльома приніс нову бочівку меду, але до розмови також не мав охоти.

Напослідок з'явився Малєц.

— Ти що? Заснув там?

— Ні, ваша милосте. Стежив.

— Був хто в нього?

— Тільки той козак, що сюди приходив. Його він Шпаченком кликав. Довго говорили, але я не міг усього почути. Щось про Бар, русавські ліси, Січ, про якихось драгунів... Потім якась мала дівчина прийшла і її за щось дуже хвалили. Коли Шпаченко й дівчина відійшли, Нечай скликав своїх людей і тепер збираються в дорогу.

— Не знаєш, куди?

— Не знаю, ваша милосте.

Корицький не втерпів:

— Чи вашмосць не мав когось мудрішого вислати? Він нічого не знає, хоча міг багато розвідати.

— Чуєш, що пан полковник Корицький каже? — запитав Чарнецький. — Про те ми ще обидва поговоримо. Тепер іди і скажи тому козакові, що ми хочемо з ним говорити.

Незабаром Нечай, готовий до дороги, в довгій чорній киреї з верблюжої шерсти, ввійшов до шинкової. Глянув на шляхтичів, потім за шинквас, де сподівався побачити Шльому.

— Шльомку!

— Нема тут Шльоми — відізвався Корицький. — Ов, бачу, що пан кавалір вибирається вже в дорогу. Не завидую, бо там така погода, що й собаку шкода було б вигнати. А, може, пан кавалір із нами ще меду нап’ється? Славний мед!

Нечай схилив голову. Усмішка не сходила йому з уст.

— З такими славними на цілу Річпосполиту кавалірами — промовив — велика честь засісти при столі. Коли ваші милості такі для мене ласкаві, неполітично було б відмовити, хоча мене дорога чекає.

Оссолінський, що з вдоволенням приглядався до козака, відсунувся, щоб зробити йому місце. Корицький вимовним поглядом глянув на Чарнецького.

Нечай сів, беручи в руки чарку.

— На здоров'я, мосці каваліре!

— На здоров'я ваших милостей!

Випили. Корицький дав знак слугам налити чарки вдруге. Кладучи руки на стіл, звернувся до Нечая.

— З васці політичний кавалір, як бачу. Шкода тільки, що васць так поспішає.

— Пан полковник Корицький — відповів Нечай, усе ще всміхаючись, — справді незвичайно ласкавий для мене, як і ваші милості. В цілому краю не міг я зустрінути кращої компанії, як компанію ваших милостей. Тому рачте, панове, дозволити ще раз мені випити на здоров’я пана Чарнецького, пана Оссолінського і пана Корицького, їх милостей!

Слуги знову налили нові пугарі. Чарнецький, з якого досада виразно виступила на його обличчя, не стримався.

— А з ким же то маємо честь пити? — запитав, не приховуючи злобної ноти в голосі. Два інші шляхтичі бистро поглянули на Нечая: Корицький із злорадою втіхою, Оссолінський із цікавістю, що Нечай відповість.

— Як то? — Нечай удавав здивування. — Адже Шльома вже сказав вашим милостям, хто я. Так, я є Данило Нечай, до послуг вашим милостям.

На місце злобної усмішки темна хвиля люті виступила на обличчя Чарнецького й Корицького. З поміччю прийшов Оссолінський.

— То вашмосць був із Хмельницьким у Франції?

— Був. На службі нашого милостивого пана Володислава.

— Я чув про це. Був вашмосць у Парижі?

— Був, ваша милосте.

— Я чув, що вашмосць відзначився дуже при облозі Дюнкерки.

— Ваша милість дуже ласкавий для мене.

— Мій дядько казав, що з вашмосці славний кавалір.

Нечай не відповів нічого, тільки схилив голову, дякуючи. Оссолінський глянув і, ніби нова думка прийшла йому, продовжував:

— Не можу зрозуміти, чому вашмосць, що є добрим шляхтичем, не поступить на службу нашої Речіпосполитої, як годиться шляхтичеві?

— Козацьке військо — відповів Нечай — також є на службі його милости короля.

— Ні, я думаю, чому вашмосці не піти на службу до панів коронних гетьманів. Там і уряд васць міг би дістати, і нагороду за службу, і...

Тупіт кінноти донісся з надвору. Чарнецький піднісся з лави. Корицький зірвався також. Із його очей стрілили лихі вогні.

— Доволі того, пане каваліре! Тепер хочемо знати, що сталося з німцями пана Конецьпольського і хто тут бунтує хлопство. Відповідай!..

Нечай, ке підводячися з місця, з усмішкою глянув на Корицького, якому червоні плями гніву вибігли на обличчя.

— Пан Корицький гарячиться, як не лицює лицареві. Ви, панове, поспішилися... Це мої люди. То ще не... Головацький. Здивування й острах огорнули обох полковників. Нечай говорив дальше:

— Пан Чарнецький — полковник гусарії, права рука пана краківського. Гей! Гей! На що то гусарія зійшла! Що інше пан Корицький. Пан Корицький... — тут звернувся до Оссолінського, наче до нього тільки говорив — пан Корицький, то п’яниця, що не соромиться й пограбити по дорозі, і замордувати. Він для користи готовий на всяку підлість. Але вам тут місця нема, ваша милосте. Хто на Україну йде, мусить добре подумати, яку компанію вибрати, бо усяка голота вештається.

Корицького наче гадюка вкусила.

— Ти!...

Нечай підніс спокійно руку.

— Тихо, пане Корицький! Сідайте, панове, й сидіть. Так. Прийдеться ще з палею почекати, пане Чарнецький, як думаєте. Міг би я й вас тим самим угостити, бо й у мене також палі могли би знайтися. Але годі. З вами я мед пив, здоров'я вам бажав... Годі. Сидіть же тут, панове,