Читати книгу - "Камінь посеред саду"

«То чого ходити?» — подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.

Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов'язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.

Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.

— Тю, навіжений, — сказала тітка-контролер.

— Уже встиг очі залити, — осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум'янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.

— От побачиш, буде якийсь новачок, — рубав повітря волохатою рукою його сусід. — Може, й новий легіонер.

— Набридли ці Барбіками і Вікичі-Мікичі до оскоми, — не погоджувався рум'янощокий. — Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.

— Любить — не любить, а треба ставити.

— Краще не ризикувати, — вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. — Гра відповідальна, має бути реванш і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз уні-версал.

— Тоді знову в захист Кулиняка? — копилив губу сусід. — Значить, захищатися, коли треба вигравати?

— Я цього не сказав…

— Дозвольте, — втрутився я.

— Чого тобі? — рум'янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.

— Ось, — простяг я квиток.

— Ат, — махнув він рукою. — Хіба тобі місць бракує?

Вільні місця були — і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.

«Ат, який з мене вболівальник», — подумав я і поліз нагору.

Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю — універсальний Варченко чи якийсь неофіт цього зеленого, акуратно підстриженого газону?

Ще через хвилину, може, дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що ко-манда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам-самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо — і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку — там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м'яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, — усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом, і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі набік. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.

У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.

— Хай йому грець!.. — почулось майже біля самісінького вуха.

— Невже вони будуть так само валандатися і в другому таймі?

— Прибавлять обертів, ось побачиш, — відповідали зліва. — Наші бережуть сили. При-гадай, як Добрич міг легко переграти того другого.

— Тоді чого ж не переграв?

— А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?

— Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені не до смаку, — втрутився в розмову третій голос. — Ти спершу виклади все, що в тебе е, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.

Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п'яти.

«Робітник, — чомусь подумалось, — токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»

Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього — гри, прикидання, удавання.

«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», — наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.

Проте голоси за моєю спиною звучали ще довго.

5

— Розумієш, любий, врешті-решт справа не в цій квартирі, не в тому, скільки у нас кімнат, — каже Магда.

— А в чому ж?

— Як би тобі це пояснити?.. Ти надто багато надій подавав, золотко. Пригадай, як ти обіцяв, що будеш іти вгору, варто нам лише закінчити інститут. Як будеш робити мало не геніальні відкриття. Де вони, твої успіхи і твої відкриття? Твоя кар'єра? Твої всесильні друзі? Ти, здається, хотів розпочати свою справу, стати бізнесменом? Що ще?

Я не відповів. Мені було байдуже. У кімнаті стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулиці, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, — ми жили поруч із зупинкою. Там був свій ритм, тепер, увечері, трохи притишений, але він не діяв, життя пульсувало — і його ніяка сила не спинить.

Тиша в нашій кімнаті була частинкою нашого ритму, точніше, аритмії. Ця аритмія